Читати книгу - "Леді Африка"

Наступного ранку я навіть думати не могла про заняття й утекла з дому. Пробігла вздовж пасовиськ вузькою стежиною, що круто петляла схилом донизу. Коли дісталася села кіпів, легені вже горіли від браку повітря, а босі ноги геть подряпало гілля терну й посікли леза слонової трави. У цій місцині мені нарешті стало трохи ліпше. Так бувало завжди, навіть коли я ще ледь діставала до засувки на хвіртці. Тернина, якою скріплювали огорожу, сягала плеча високого вола. Цей пліт захищав від небезпек із хащі все, що мало будь-яку ціну, — хатини в низовині, дітей, найкращих волів, кудлатих кіз, які постійно бекали, почорнілі горщики для приготування їжі над вогнем.

Того дня тото брали участь у грі-тренуванні з луком і стрілами. Стояли навколішки на покресленій рисками землі та намагалися влучити в мішень, зв’язану з листя. Кібії стояв у середині ланцюжка, й хоча його чорні очі зацікавлено на мене глянули, хлопець грав далі, а я сіла поряд. Більшість тото були гарними стрільцями по нерухомій мішені. Стріли вони робили з обструганих гілок із гострими вістрями, які відразу застрягали, варто лишень було влучити. Я спостерігала за хлопчиками і вже не вперше мріяла бути однією з кіпів. Звісно ж, не дівчиною з нескінченними кухонними обов’язками, важкою поклажею в кошиках, водою в глеках, приготуванням їжі та догляданням немовлят. Їхні жінки переносили на собі всі речі, розпушували землю, ткали й орали. А ще вони доглядали тварин, поки воїни полювали або готувалися до полювання. Жінки змащували чоловікам ноги топленим салом, вищипували їм волосся на грудях пінцетами, дістаючи їх із торбинок на шиї. А тото, які зараз стріляють, стоячи навколішки, одного дня цілитимуться не в гарбуза, а в чагарникову свиню, антилопу чи лева. Що може бути більш захопливим?

Коли кожен достатньо натренувався, один зі старших тото узяв іншу, трохи меншу мішень, також зроблену з листя, але скручену в круглу форму, схожу на гарбуза, та підкинув її в повітря подалі від себе. Хлопці вистрелили — деякі стріли впали, але більшість увіткнулась у мішень. З тих, які схибили, з реготом кепкували, але ніхто не здався. Гарбуз підкидали знову й знову, аж поки всі тото влучили. Лише тоді гра скінчилася.

Коли Кібії нарешті підбіг до мене та сів поряд, я розповіла йому про те, що сталося з лошам. Він і досі тримав свій вигнутий лук і кілька тонких стріл.

— Сіафу — це лихо, — сказав він і встромив стрілу в тверду землю.

— Навіщо вони потрібні? Який бог створив таке?

— Нам цього не можна знати, — хлопець знизав плечима.

— Однак можна хоча б запитувати.

Я глянула на нього й проковтнула грудку в горлі. Не збиралася плакати — не перед Кібії. Слабкість і безпорадність не для цього місця. Сльози лише спустошують душу. Я встала, розправила плечі й попросила Кібії дати мені свого лука ненадовго, лише спробувати.

Батько казав, що місіс О буде нашою економкою, але ще з першого дня вона поводилася так, наче була кимось іншим: батьковою дружиною або моєю мамою. На все мала власну думку й особливо наголошувала на моїй упертості. Кілька місяців вона силкувалася бути мені за гувернантку, аж поки батько не почав шукати когось іншого з міста.

— Емма не повинна битися з тобою, щоб утримати за столом, Берил, — сказав він. — Так негоже.

Я відчула, що в мене раптом спалахнули вуха.

— Мені не потрібна гувернантка, я сама вчитимуся.

— Усе вже влаштовано. Ось побачиш, це буде на краще.

Для мене знайшли тепер іншу, теж просто жахливу леді на ім’я міс Льо Мей, а потім ще одну, по тому, як у ліжку міс Льо Мей якимось дивом опинилася мертва чорна мамба. Загалом невдачі спіткали трьох гувернанток і кількох вихователів. Здавалося, батько вже збирався облишити ці марні спроби. Вчителі більше не приїздили, тож я почала думати, що перемогла. Приємно почуватися таким гарним бійцем.

Наприкінці жовтня мені виповнилося дванадцять. Невдовзі по тому батько влаштував подорож на кілька днів, лише для нас двох. І хоча вона була діловою і стосувалася лише батькових справ, я все одно раділа, що не залишилася вдома з місіс О.

Ми потягом дісталися до Найробі, де батько владнав дещо в банку. Коли все було скінчено, ми сіли на коней та рушили на північ, до Кабете, щоб відвідати батькового друга Джима Елкінґтона. Він мешкав на своєму ранчо, на краю заповідника «Кікуйю». Дорогою я наспівувала пісеньки мовами суахілі та банту. «Twendi, twendi, ku piganu» («їдьмо, їдьмо воювати») — була однією з моїх улюблених бойових пісень. Нарешті стомилася від власного голосу й попросила батька щось розповісти. Зазвичай він мовчав, беріг слова, неначе боявся, що їх украдуть, але в дорозі він був не проти побалакати.

Інколи батько розповідав мені давньогрецькі міфи, які пам’ятав із часів свого навчання в Ітоні: про титанів, героїв і різних богів, а ще змальовував захопливі картини пекла. Іншого разу він оповідав про війни між племенами масаї та кікуйю: про запеклі бої, підступні нічні напади й перемоги. Навчав полювати й виживати. Щоб зупинити розлюченого слона, потрібно поцілити йому поміж очей: якщо не влучиш у мозок — не житимеш і вдруге вже не вистрілиш. А зустрінеш гадюку — починай якомога тихіше задкувати, відступай потрошку та гляди, щоб тебе не опанував страх. Від смертоносної чорної мамби треба відразу втікати: людина здатна її обігнати, але не виживе після її укусу.

Коли батько їздив верхи, то мав на собі хакі — легку бавовняну сорочку й штани барви піску. Такі чоботи, як у нього, десь в англійській сільській місцевості полірували б до блиску, але тут вони були вкриті шарами червоного пилу. Того дня, коли ми їхали до станції Кабете, батько захотів розповісти мені про левів.

— Лев розумніший від природи, ніж більшість чоловіків, — почав він і скинув свого крислатого капелюха. — У лева також більше хоробрості й рішучості, ніж у чоловіка. Він боротиметься за те, що йому належить, не зважаючи на розміри й силу суперника. А якщо в суперника є хоч крапля страху — вважай, він уже мертвий.

Я хотіла, щоб він говорив і говорив, увесь шлях до Елкінґтона й навіть далі.