Читати книгу - "Епік"

— Бо в решти скоро не буде потреби говорити про це, а ти матимеш зламаний зуб, і люди завжди питатимуть тебе.

— Не переживай. Я не скажу.

— Молодець. Ти розумієш, чому це так важливо?

— Не зовсім. Ми ж тільки гралися.

— Знаю, знаю. Ось чому я не розсердився на Б’єрна й Великого Еріка. Але ж є судді. Вони можуть бути дуже, дуже суворі до бійок. Адже ти знаєш єдиний закон нашого суспільства.

— Так. Ніколи нікому не шкодь.

— Вони можуть подумати, мовляв, Б’єрн навмисне завдав тобі шкоди.

— Це не він, — засміявся Ерік. — То Інгеборг!

— Я нікого не звинувачую. І тебе теж, хоча, коли подорослішаєш, тобі буде трохи прикро, що в тебе такий вигляд.

— Ні. Анітрохи, — усміхнувся Ерік, показуючи батькові щербатого зуба. — Я зламав його, стрибаючи за оливами.

Гаральд усміхнувся синові у відповідь із тією самою гордістю, яка проступала на його обличчі, коли Ерік від’єднався після першого сеансу гри в «Епік».

Розділ 5

Полиск металевих панелей

— Із хлібом та сиром, це дуже добра дієта. Якщо харчуватись отак щодня, можна довго прожити, — напучувала мати, нарізаючи хліб.

— Привіт, привіт! — зайшов до кімнати одразу після купання Гаральд.

Якийсь час усі мовчки їли, Ерік викладав візерунок зі своїх оливкових кісточок.

— Я думаю, нам треба попросити, щоб нас переселили на вугільні копальні, — промовив Гаральд, ні на кого не дивлячись. Фрея аж їсти перестала.

— Ти хочеш працювати в шахті?

— Це єдина гарантія, що ми можемо лишитися разом як родина. — Гаральд замовк, і далі понуривши очі в тарілку. — Рольфсон казав, що там не так уже й погано.

— Але ж він працював тільки рік, — Фрея, здавалося, радше змирилася з цією ідеєю, ніж відкидала її.

— А втім, є ще один варіант. — Гаральд розламав у руках великий окраєць хліба. Ерік помітив, як батько-мати обмінялися серйозним поглядом. — Я думаю про процедуру апеляції від імені округу, — говорив далі Гаральд.

— Треба пояснити Ерікові, як здійснюють командний виклик. — Фрея легенько поклала свою руку на Ерікову руку й пильно дивилася на Гаральда.

— Гоупський округ подасть скаргу, що його дискримінували при розподілі решти сонячних панелей. У кожній команді по п’ятеро гравців: Гоуп проти команди Центрального Комітету. Іншими словами, найкращої на планеті.

— Тож ми матимемо не більше шансів, ніж якби я грала сама?

— Гм, — стенув плечима Гаральд. — Ми могли б мати шанс, малесенький, але тільки тоді, якщо гратиму і я.

Ерік занімів, не донісши виделки до рота. Здивувавшись, затамував подих і намагався бути непомітним. Запитань ціла сила, але він знав, що краще не розпитувати. Вони замовкнуть і відішлють його.

— І який той шанс? — закінчила свою думку Фрея.

— Десь один із п’яти. Нам потрібне середовище для рукопашної битви. Було б добре, якби стояв туман.

— Роби, — твердо сказала Фрея.

Гаральд кивнув, його очі іскрилися енергією:

— Решта жителів округу вважає, що нам варто спробувати. Вони зрадіють.

* * *

Гоуп стояв на сухому кам’янистому плато, і його можна було бачити за багато кілометрів, далеко за межами округу, якому він правив за окружний центр. Дивна річ, перші поселенці, вважаючи, що їхній світ буде позбавлений насильства, все-таки збудували навколо вершини пагорба кільце білих кам’яних будинків, схоже на оборонний мур. Мабуть, ідея полягала в тому, щоб визначити межі майбутнього міста, а вже потім розбудовувати центр. Протягом століть Гоуп розрісся і на нижчих схилах пагорба з’явилися невеличкі, гірше збудовані двокімнатні хатинки. Колір каменю пояснював усе. Будинки на пагорбі були споруджені з білого, видобутого в глибоких каменярнях і обтесаного машинами вапняку, а хатинки коло підніжжя — з жовтого піщанику, матеріалу гіршого, проте видобувати його легше. Над усіма будівлями, на найвищій точці пагорба височіла велика споруда з металу і скла, чорний прозорий дах якої полискував фіалковим промінням сонця, що відбивалось од сотні сонячних панелей.

Легеньке збудження, відчутне в поведінці батька, спонукало Еріка думати, що їхній візит до міста Гоупа пов’язаний із чимось більшим, ніж здаванням на заготівельний пункт їхнього значно зменшеного врожаю оливок. Однак лише тоді, коли вони дійшли до передмістя, Гаральд заговорив про неповсякденні речі:

— Сину, твоя розповідь про Попелю й піратський скарб дуже цікава. Але ти повинен здобути більше інформації.

— Знаю.

— У Гоупі є бібліотека. Там зосереджено всю інформацію, зібрану коли-небудь про «Епік». Це наше право — мати змогу ознайомитися з нею. Отже, ми підемо в бібліотеку.

Дорогою Ерік час од часу сідав верхи на віслюка і щойно востаннє проїхався на ньому, незручно тиснучись між чотирма високими діжками олив. Отож із почуттям справжньої фізичної насолоди — і щоб уберегтися од глузливих поглядів городян — він спішився й пішов поряд із твариною. Він ніжно погладжував м’яку шерсть на довгій морді Лівана, адже вони виросли разом, і віслюк був не просто свійською робочою твариною, а став йому любим приятелем.

Разом із дорогою, що піднімалася від скромних хатинок до давніших пишних будівель, змінювався й характер життя на вулицях. Довгі низки білизни поступалися гарненьким садкам і фруктовим деревам, де вже виднілися лимони та інжир, що невдовзі мали достигнути. На розпечених, брукованих вулицях уже не тинялися наполовину злі, наполовину приязні безпритульні собаки. Верхня частина міста була місцем вигулу для добре вгодованих котів, що ліниво блукали в затінку або зграбно стрибали з підвіконь на вузькі котячі стежки на садкових мурах.

Потім, проминувши зовнішнє кільце міцних білих споруд, батько й син вийшли на міський майдан, заповнений людьми, які привезли свій урожай для обрахунку і зберігання в громадських коморах. Щоразу, коли Ерік потрапляв у Гоуп, він був змушений пробиратися вузькими проходами між тісно поставленими наметами й рундуками, тож йому здавалося, ніби це постійна прикмета листа. Але батько пояснював, що, як споночіє, намети складуть і майдан порожніє, стаючи тихим місцем, де лунатимуть подекуди тільки майже людські верески котів, яким та площа править за турнірний майданчик.

Вражали й люди. Здавалося майже неймовірним, що така велика сила людей живе разом: незліченні родини в грубих, складених без розчину кам’яних халупах, і юрби, що торгувалися на ринку. Неймовірно, але цікаво. Людей порівняно з їхнім сільцем було так багато, що Ерік завжди соромився, приходячи в Гоуп. Не останньою чергою тому, що бачив тут набагато більше дівчат-одноліток. В Остерфіорді була тільки Інгеборг, а оскільки вони виростали поряд як сусіди, вона була йому радше як сестра, ніж як просто дівчина.

Навіть здалеку можна було побачити,