Читати книгу - "Несподівана вакансія"

— …помер… — ридав Каббі, а директорка похмуро звелася на ноги.

— …помер… учора ввечері.

Хтось голосно пискнув у самому кінці зали.

— Хто засміявся? — заревів Каббі, і повітря розкололося від напруги. — ХТО ПОСМІВ? Яке це дівчисько сміялося, хто саме?

Містер Мічер зірвався на ноги й сердито показав на когось посеред ряду стільців якраз за спинами Ендрю й Жирка. Гая крутнулася на своєму сидінні, щоб подивитися туди, як і всі решта, знову зачепивши при цьому стілець Ендрю. Його тіло стало неймовірно чутливе, він просто шкірою відчував, як вигнулася біля нього Ґая. Якби він зараз обернувся, вони могли б просто зіштовхнутися грудьми.

— Хто сміявся? — повторив Каббі, безглуздо стаючи навшпиньки, немовби міг побачити винуватця з того місця, де він стояв.

Мічер гарячково роззявляв рота й показував на ту особу, котру він вважав винною.

— Хто це, містер Мічер?! — вигукнув Каббі.

Мічер, здавалося, не мав бажання відповідати. Він усе ще не міг переконати винуватицю покинути своє місце, але коли Каббі усім своїм виразом почав демонструвати намір піти й розслідувати все особисто, розпашіла Кристал Відон зіскочила на ноги й рушила вздовж свого ряду стільців.

— Відразу після зборів чекаю тебе в своєму кабінеті! — звелів Каббі. — Яке неподобство! Ані крихти поваги! Геть звідси!

Але Кристал раптом спинилася, показала Каббі середнього пальця й верескнула:

— Я нічо’ не робила, мудило!

Зала вибухла реготом і збудженим галасом. Учителі вдалися до марних спроб угамувати учнів, а дехто навіть зірвався на ноги у намаганні навести бодай якийсь лад.

Стулки дверей зачинилася за спинами Кристал і містера Мічера.

— Заспокойтесь! — крикнула директорка, і в залі знову запанувала нестійка тиша, сповнена шепоту й шурхотіння. Жирко дивився кудись прямо перед собою, і цього разу його байдужість була трохи силувана, а обличчя потемніло.

Ендрю відчув, як Ґая відкинулась на спинку стільця. Він набрався духу, зиркнув ліворуч і всміхнувся. Вона відповіла йому взаємною посмішкою.

VII

Хоч пеґфордський гастрономчик відчинявся лише о дев’ятій тридцять, Говард Моллісон прийшов туди раніше. То був неймовірно дебелий 64-річний чолов’яга. Його величезне пузо звисало, наче фартух, мало не до колін, і чимало людей, які вперше його бачили, одразу починали думати про його пеніс — коли він бачив його востаннє, як він його миє і як він узагалі може виконувати будь-які дії, для яких призначений пеніс. Його тілесна оболонка змушувала покупців ніяковіти, але він знезброював їх своїми добродушними жартами, і вони майже завжди купували в його крамничці продуктів більше, ніж планували спочатку. Він ніколи не переставав розмовляти під час роботи, розрізуючи короткопалою рукою шинку на м’ясорізці. Тоненькі шматочки шинки падали на підкладений знизу целофан, його сині очі постійно були готові підморгнути, а підборіддя трусилося від сміху.

Говард вигадав собі костюм, у якому виходив на роботу: біла сорочка, темно-зелений полотняний фартух, вельветові штани й мисливський капелюх, у який він застромив кілька рибальських наживок. Колись цей капелюх був об’єктом глузувань, але ті часи давно минули. Щоранку, прийшовши на роботу, він без тіні посмішки ретельно прилаштовував його на своїх густих посивілих кучерях, дивлячись у маленьке туалетне дзеркальце.

Говард страшенно любив процедуру ранкового відкриття крамнички. Йому подобалося бути там, коли ще нічого не було чутно, крім м’якого гудіння холодильників. Він отримував задоволення, коли завдяки йому все навкруги оживало — ось він вмикає світло, піднімає жалюзі, відсуває заслінки, виявляючи приховані скарби на охолоджених прилавках: блідо-зелені артишоки, чорнющі оливки, сушені помідори, що скрутилися в поцяткованій прянощами олії, неначе рубінові морські коники.

Та цього ранку до його радості додалося нетерпіння. Його напарниця Морін запізнювалася, тож Говард, як і Майлз перед цим, боявся, що хтось випередить його з сенсаційною новиною, адже в Морін не було мобілки.

Він затримався біля недавно прорубаної арки в стіні поміж гастрономом і старою взуттєвою крамницею, що невдовзі мала стати найновішою в Пеґфорді кав’ярнею, і перевірив на міцність пластик, що захищав гастроном від пороху. Вони мали намір відкрити кав’ярню перед Великоднем, коли сюди з’їжджаються туристи, для яких Говард щороку виставляв у вітринах місцевий сидр, сир і солом’яні лялечки.

За спиною Говарда дзенькнув дзвіночок, його латане и відновлене серце загупало від збудження і він озирнувся.

Морін, ця худорлява й сутула 62-річна жіночка, була вдовою колишнього Говардового напарника. Через свою сутулість вона здавалася старшою за свої роки, хоча й намагалась усіма можливими засобами втримати відблиски молодості: фарбувала начорно волосся, яскраво одягалася й ходила, похитуючись, на недоречно високих підборах, лише в крамничці перевзуваючись у сандалі.

— Доброго ранку, Мо, — привітав її Говард.

Він не хотів занадто квапитися з новиною, щоб не зіпсувати собі насолоди, але невдовзі вже могли з’явитися покупці, а йому треба було багато чого розказати.

— Чула новину?

Вона здивовано глянула на нього.

— Помер Баррі Фербразер.

Вона аж роззявила рота.

— Ні! Як?

Говард поплескав себе по голові.

— Щось тріснуло. Ось тут. Там був Майлз, він усе бачив. На паркінгу в гольф-клубі.

— Ні! — повторила вона.

— Мертвий у дошку, — сказав Говард, немовби існували різні ступені мертвості, і та, яку підхопив Баррі Фербразер, була особливо мерзенна.

Морін перехрестилася, а її вуста з яскравою помадою так і зосталися напівроззявлені. Її католицизм завжди додавав колоритних штрихів до таких моментів.

— Там був Майлз? — прохрипіла вона, і в її низькому голосі колишнього курця він почув благання розповісти кожну найменшу деталь.

— Може, постав на вогонь чайник, Мо?

Він міг принаймні кілька хвилин натішитися її агонією. Вона так поспішала, що хляпнула собі на руку гарячим чаєм. Вони повсідалися за прилавком на високих дерев’яних ослінчиках, і Морін приставила до обпеченої руки лід, що охолоджував оливки. Тоді вони обсмоктали всі загальноприйняті для таких трагедій теми: вдову («вона буде в розпачі, адже жила тільки заради Баррі»); дітей («троє підлітків; який тягар без батька»); відносну молодість покійного («він же був не набагато старший за Майлза?»); аж ось нарешті вони досягли справжньої вершини, бо все, що було перед цим, не мало великого значення.

— І що ж тепер? — нетерпляче спитала Морін.

— А-а…