Читати книгу - "Закон Братів Капранових"

А інтернет? Як його вконтролювати? Відповідь - ніяк. Бої за контроль над всесвітньою павутиною не припиняються ані на Сході, ані на Заході і мають приблизно однаковий успіх. Але інформаційний простір - це не тільки інтернет. Приміром, виїздите ви з Іспанії і потрапляєте до Франції, - без перевірки документів, без шлагбаумів і без модного нині GPS. Як здогадатися, що це вже інша країна? Дуже просто - подивитися на прапор над мерією міста, зайти до кав’ярні та відкрити меню, або ввімкнути радіо. Ви все зрозумієте. Як відрізнити французький сайт від американського, особливо, коли обидва мають англомовну версію? Безперечно, за мовою стартової сторінки.

Отже, сьогодні інформаційний простір активно формується і кожна нормальна держава прагне встановити на своїй частці контроль, делімітувати кордони і позначити територію. А що може слугувати позначкою у інформаційному просторі? Безперечно, мова. Інших варіантів немає. Бо мова - один із основних носіїв інформації і кому, як не їй, виконувати таку функцію. А отже, держава зацікавлена у тому, щоб мати єдину МОВУ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ, яка б зокрема забезпечувала і охороняла КОРДОН ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ.

Ви знаєте, що права на іноземні переклади книжок продаються не на територію, а на мову? І якщо права на Коельйо російською викупила українська “Софія”, то в Росії його вже не видадуть, а будуть завозити від нас. Ті самі проблеми в Англії з Америкою. Дуже рідко і тільки для мега-зірок існує можливість надрукуватися там і там паралельно. Отже, видавці першими встановили мовні кордони. Журналу чи газеті можна відмовити у реєстрації, радіостанції не дати ліцензії. Для книжок же фізичних кордонів практично не існує. Тому переклад нашої книжки польською - це перетин кордону в інформаційному просторі і одночасно посвідка на проживання на польській інформаційний території, незалежно від того, читатиме її поляк в Жешуві або у Нью-Йорку.

Серед туристів на Мальдівських островах існує традиція - залишати прочитані книжки в готелі, аби наступні гості мали що читати. Це зрозуміло - маленькі острови, книжкового бізнесу бути не може. І огляд такої готельної бібліотеки буває дуже повчальним. От велика і вальяжна англійська колонія - книжок багато, вони різноманітні і яскраві. Німці тримаються міцно, але досить скромно - покет-буки на товстому папері, зачитані, але нескорені. Французи - окрема історія, тут чомусь переважають дорогі книжки у твердих палітурках, вочевидь знаменита французька скнарість на інформаційний продукт не розповсюджується. Збоку притулилися кілька польських книжечок, а відтепер є і одна українська. Ми теж позначили свою інформаційну територію - хай знають.

Ну і нарешті головне запитання - чи зацікавлена наша держава У в тому, щоб усі чотирнадцять національностей, що проживають на її території, об’єдналися у єдиний народ? Чи то вона має погодитися, що кожний етнос буде тягнути на свою історичну батьківщину?

Про це навіть питати смішно. Якщо держава дбає про свою цілісність, якщо не хоче стати жертвою сепаратизму чи зазіхань сусідів, вона мусить сформувати зі своїх чотирнадцяти національностей єдиний народ.

Тоді спитаємо інакше - чи повинна держава захищати свої національності, їхні мови та культури, особливо ті, які не мають власних держав, за кордоном? Безперечно, повинна. Бо держава - це не тільки військо та суд. Держава - це зокрема об’єднання людей у нову сутність, у націю, якщо хочете. Таке об’єднання життєво необхідне будь-якій державі. Це альфа і омега її існування. І що може правити за основу для нової спільноти? Безперечно, спільні цінності. Ви гадаєте, ми про демократію та європейський вибір? Та ні, про культуру. Непогано було б, якби в нашій з вами Умовній державі була велика культура, яка міцно сплавила б культури всіх народів і постійно підживлювалася усім найкращим з них. Так, як це робить Велика Британія, Сполучені Штати або Росія. Основою для такого злиття має бути базова культура і, відповідно, спільна мова як носій цієї культури. А отже, у нашої держави виникає необхідність у ще одній мові - мові, яка ОБ’ЄДНУЄ чотирнадцять різних національностей У ЄДИНИЙ НАРОД держави У.

Ну, на перший раз вистачить. Отже ми з вами за допомогою простої побутової логіки без застосування вищої математики, культурології та алхімії дійшли висновку: багатонаціональна держава має об’єктивну потребу застосовувати на своїй території такі мови:

• Мова державного управління

• Мова міжнаціонального спілкування

• Мова інформаційного еквіваленту

• Мова інформаційного кордону

• Мова національного об’єднання

П’ять мов. І перше, що спадає на думку, - поділити ці мови між найбільшими національностями по справедливості. Мові А - державне управління, мові Б - міжнаціональне спілкування і так далі. Решта дев’ять національностей хай уже не ображаються - раз їх мало, значить, така їхня доля, врешті-решт, держава - то примус, як написано в підручнику.

Ну і статтю 10 конституції країни У можна буде сформулювати вже конкретніше. Не якась там абстрактна “державна мова”, яку ніхтоже відє нігдєже, а чіткий розподіл функцій. І, відповідно, висуваємо вимоги до шкільної програми - кожен учень має вивчити мову Б як мову міжнаціонального спілкування, мову В як мову інформаційного простору, мову Г як мову національного єднання, ну і свою рідну, якщо йому не пощастило народитися одним із великої четвірки. Забулися за мову державного управління? Не біда - її в два місяці прищепить старшина в учебці або клерк при влаштуванні на держслужбу.

Отож виходить, що кожен громадянин нашої з вами держави У має знати п’ять мов. Пропонуємо так і записати в Конституції. І одразу закреслити, бо ми, на щастя, не депутати Верховної Ради. На відміну від них ми люди розумні і знаємо, що вивчити п’ять мов до снаги не кожному професору, навіть якщо у нього одне “ф”, а не два. Ба, навіть чотири мови чи три не кожен здолає. От дві - інша справа. Дві мови - рідну плюс іншу - може вивчити будь-який нормальний громадянин, якщо він, звичайно, не віце-прем’єр з фінансів.

А значить, сама по собі напрошується пропозиція - образимо ще дві менші національності і залишимо у державному обігу дві мови - одну для державного управління та національного об’єднання, а другу - для інформаційно-го простору та міжнаціонального спілкування. Або й візьмемо та зробимо обидві мови обов’язковими для інформаційного простору.

Чудова ідея! Давайте виберемо дві мови - наприклад, А та Б, мови найбільших національностей, мові А доручимо державне управління, мові Б - національне об’єднання, і обидві затвердимо для інформаційного