Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

постала велика кімната з позолоченим куполоподібним склепінням, її стіни було викладено зеленим нефритом, а підлогу зі слонячої кістки вкривали товсті килими. З підвішеного на золотому триніжку кадила курився гострий пахучий димок, за ним на мармуровому постаменті стояв якийсь дивний ідол18. Конан здивовано роздивився його з усіх боків, — тіло цієї незрозумілої істоти нагадувало людське, хоча шкіра мала зеленуватий відтінок; а от непропорційно велика потворна голова була зовсім не схожа на голову людини: така могла привидітися лише в жахливому сні. Кімерійцеві впали в очі широкі звислі вуха та гнучкий хобот, з обох боків якого стирчали великі білі бивні із золотими кульками на кінцях. Очі потвори були заплющені — здавалося, вона спала.

“Ось чому лігво Яри називають Вежею Слона!” — подумав Конан. Справді, голова ідола нагадувала голову описаної волоцюгою-шемітом тварини. “Ось він який, бог Яри! Але якщо це так, то де ж іще бути Серцю Слона, як не в цій статуї?” Конан, не зводячи очей з ідола, зробив крок уперед. І раптом побачив; що повіки потвори ворухнулися. Кімерієць застиг на місці. “Це не статуя — це жива істота! Я в пастці!” — майнуло в його голові.

Хобот чудовиська звівся вгору, але погляд його розплющених очей залишився порожнім. Варвар зрозумів, що монстр сліпий, і це відкриття повернуло йому здатність діяти — він почав Поволі відступати до дверей. Але чудовисько вже почуло його, воно смикнуло хоботом і щось пробубоніло глухим монотонним голосом. Охоплений жахом кімерієць зрозумів, що горло цієї химерної істоти не було створене для людської мови.

— Хто ти? Ти знову прийшов катувати мене, Яро? Невже цьому ніколи не буде кінця? Коли ж ти, нарешті, перестанеш мене мучити?

Із очей сліпця потекли сльози. Конан, уважніше придивившись до тіла, що покоїлося на мармуровому ложі, помітив на ньому сліди жорстоких тортур. Жалюгідний вигляд схудлого тіла, колись, певне, такого ж сильного та спритного, як і його власне, викликав у нього співчуття, хоча це відчуття зовсім не властиве було його натурі. Він і гадки не мав про те, ким була ця сліпа потвора, але її відчай знайшов відгук у суворому серці кімерійця. Він збагнув, що бачить жертву жахливої трагедії, і йому стало соромно, немов провина всього людства звалилася на його плечі.

— Я не Яра, — сказав він тихо. — Я всього лише злодій і не заподію тобі лиха.

— Підійди ближче… хочу до тебе доторкнутись, — прогуділа істота, і юнак довірливо підійшов, зовсім забувши про голий меч у своїй безсило опущеній руці.

Хобот витягнувся й обережно погладив обличчя та плечі варвара, його дотик був легким і м’яким, схожим на торкання дитячої руки.

— Ти не з цього підлого племені, — видихнула істота. — У тебе чисті риси обличчя, як у сина степів. Я знаю твій народ, давко знаю, ще відтоді, коли він носив інше ім’я, а в небо поривалися шпилясті вежі назавжди зниклих цивілізацій. У тебе кров на руках.

— Павука з тієї кімнати й лева з саду, — буркнув Конан.

— Сьогодні вночі ти вбив також людину, — наполягала істота, — і на даху вежі… теж… я відчуваю смерть.

— Ти маєш рацію, — пробурмотів Конан. — Там лежить труп короля злодіїв, убитого павуком.

— Так! Так! — тремтячий монотонний голос заворожував. — Кров у таверні й кров на даху — я знаю, я відчуваю це. Третя жертва створить чаклунство, яке й не снилося Ярі! О так, присягаюся зеленими богами Ягг, це буде велике чаклунство, чаклунство звільнення!

Сльози знову потекли з незрячих очей, а змучене тіло здригнулось, насилу підкоряючись схвильованому господареві. Конан приголомшено дивився на це. Сліпий трохи заспокоївся й вів далі:

— Слухай, людино! — мовив він. — Я здаюся тобі огидним чудовиськом, чи не так? Ні, не відповідай — я знаю це. Але я, коли б міг тебе побачити, подумав би про тебе те ж саме. Крім Землі існує безліч інших світів, і життя на них розвивається у найрізноманітніших формах. Я не бог і не демон, я створений із плоті й крові, як і ти, хоча тіло моє дещо відрізняється від твого та й статура в мене трохи інша. Я занадто старий, о сину степів! Давно, багато тисяч років тому, я прилетів на Землю з зеленої планети Ягг, що кружляє у вічності на краю цієї галактики. Ми постали проти жорстоких правителів Ягт — і програли, і змушені були рятуватися втечею. Пронизуючи простір, ми швидше за світло перенеслися на своїх могутніх крилах на вашу планету. Дорога назад виявилася відрізаною, бо ми втратили тут свої крила й назавжди розпрощалися з материнською планетою. Ми довго билися з жахливими хижаками, що панували тоді на Землі, і перемогли — нам дали спокій у тому куточку глухих джунглів Сходу, де ми оселились. Ми спостерігали за тим, як мавпа перетворювалася на людину, як зростали й ставали могутніми величні міста Валузії, Камелії, Коморії. Ми бачили, як хиталися трони цих королівств під натиском атлантів, піктів та лемурійців. Ми були тут, коли океан сколихнувся й затопив їх, знищивши стару цивілізацію. Уцілілі пікти й атланти заснували імперію, що пізніше розпалася в кривавих усобицях. Минали століття, пікти занурилися в безодню дикунства, атланти деградували до рівня мавп. Із крижаних північних країн потяглися на південь нові людські раси, що заснували нову цивілізацію, створивши королівства Котх, Немедію, Аквилонію. Ми бачили все це. Ми спостерігали за тим, як твій народ об’єднувався під новим ім’ям на землях, що належали колись Атлантиці, як нащадки тих лемурійців, що пережили катаклізм, заснували на заході свою державу — Гірканію. Ми бачили також, як нащадки стародавньої, ще доатлантської раси знову стали могутніми й створили своє королівство — Замору. Протягом сотень років ми спостерігали за людьми, не втручаючись в їхні справи, і вмирали один за одним. Адже й ми, прибульці, смертні, хоча живемо так само довго, як зірки. Зрештою я залишився сам-один серед руїн святилища, загубленого в джунглях Кхитаю, марячи про минулі часи, шанований, подібно до бога, стародавньою расою жовтошкірих. Саме тоді й з’явився Яра, який добре знався на мистецтві чорної магії, що з давніх часів передавалося в його роду від батьків дітям. Спочатку він сидів біля моїх ніг і слухав мої розповіді. Проте те чисте знання, яке я йому передавав, його не задовольняло: він жадав похмурих таємниць чорної магії, аби стати могутнішим за всіх земних королів і досхочу потішити свою непомірну гординю. Я не відкрив йому жодного з тих секретів таємних наук, які мимоволі засвоїв