Читати книгу - "Тюті"

Відтоді безцільне й одноманітне життя професора виповнилося якимось загадковим для нього самого змістом. Вони зустрічалися й працювали переважно в ранковий час, коли в парку майже не було отих витріщак і роззяв, що дратували самим своїм існуванням. Доки тривав теплий час, додому професор свого учня не запрошував. На це в нього були свої міркування, головним з яких було несподіване відкриття надзвичайної корисності свіжого повітря для акумуляції його розумової й педагогічної потуги, молодечого азарту, затятості, якої він давно не відчував. Його підбадьорював феномен "чистого аркуша" в особі цього загадково впертого і водночас піддатливого спудея, надихало навіть те, що їхні уроки щоразу заворожено спостерігали двійко Макизьонових друзів. Протягом цілого уроку вони тихо, мирно сиділи навпроти на лаві, зхрестивши руки на грудях, не колупалися в своїх торбах, навіть у шахи не грали.

"Хто вони, ті двоє?" Як з'ясував згодом професор, адміністрація парку залучала їх до прибирання чи впорядкування території після різноманітних мітингів, демонстрацій, інших масових заходів, а також сезонно: восени, коли треба згрібати листя, та взимку — чистити від снігу паркові алеї. Мешкали вони, виявляється в якомусь підвалі. Макизьон прибився до них кілька років тому холодної осінньої ночі. Більше ніякої інформації про тих двох професор не вивідав, та вона його не дуже й цікавила за наявності інтересу і приязні, що народилася до хлопця, бажання й надії, що він допоможе йому скласти вступні екзамени, стати студентом і, отже, змінити спосіб життя.

...Сипався на землю білий квіт магнолій у парку, цвіли тюльпани, буяла весна і наближався вирішальний етап, останній бій. Хлопець працював так надсадно, наче в праці хотів утопити свою затаєну тугу. Розповідати про своє минуле професор його ніколи не примушував. Програма одна: мова, література, історія, твір. Ї хоча школу Макизьон закінчив давно, але ви-моги на вступних екзаменах у той час були завжди одні й ті самі.

— Ти знаєш, Макизьоне, як заяву писати.

— Так.

— А як твоє прізвище?

— Ось паспорт.

— Микита Зіновійович Панасенко, — це за паспортом.

"Як усе просто, а я длубався у словниках, щоб розшифрувати оте дивне слово "макизьон".

У переддень екзаменів працювали з ранку до вечора, на квартирі професора. Лягаючи спати, Дмитро Іванович відчув страшну втому, підсилену хвилюванням. "Треба задрімати, перебити втому сном". Силився заснути, але сон не йшов. Підвівся, глянув у темінь ночі. "Скільки ж у моєму житті було вступних екзаменів. Чужі діти, діти колег, син. Але так хвилювався уперше. Професор бажав перемоги передусім для самого себе, а вже потім для Ма-кизьона, який без будь-чийого примусу, виснажливою працею і навчанням захотів поховати своє минуле..."

Коли удвох з Макизьоном і екзаменаційним листом, що засвідчував перемогу, вони вийшли до парку, їх зустріли ті двоє, причесані, поголені, без пакунків і пляшок. Підійшли до професора, соромливо вклонилися:

— Спасителю ви наш! І оборонець!

Більшого для себе професор і не бажав".

Тетяна Віяр закінчила читати, провела рукавом по очах і стала перевдягатися.

— Куди ти, Таню? Уже пізно.

— Поїду, відвезу це професорові, я ж без його дозволу взяла, щоб ви зрозуміли, в якому він стані. А у вас, мабуть, замість душі камінь.

— Та ти що, Таню, ми дуже зворушені. Ти й не помітила, як ми шморгали носом.

Віяр мовчки зібрала аркуші й поїхала.

— Молодчина Тетяна, — зреагувала Зоя.

— А мені чомусь неспокійно. Щось під серцем щемить, — озвалася юристка Волі-на, нова власниця ліжка Аліни Колосов-ської.

— Не псуй нам настрою проти ночі, Волю. Тетяна дівчина з характером. Ти ж бачиш: не ми, а вона знайшла в собі рішучість взяти близько до серця Минкову біду...

Тієї ночі Тетяна Віяр до гуртожитку не повернулася. Ми трохи попереживали, але, зрештою, вже звикли до того, що на останніх курсах багато хто з однокурсників раптом не те, щоб зникнути, а просто рідше потрапляє на очі: хтось одружився, хтось у декреті, хтось знайшов свою нішу і вже працює, заробляє на додаток до стипендії. Та й не кожного, зрештою, аж надто приємно зустрічати, як-от, наприклад, того ж таки поета Федю. Поет з нього, власне, непоганий, тільки за вдачею шпичакуватий. Без штрикачки нікого не пропустить:

— Привіт, тютьо! Угадай, хто це написав:

— Та ти ж сам, мабуть, і написав.

— Малишка не знаєш! А на носі дер-жекзамен. До речі, а це правда, що ваша молдаваночка з професором Минком спить?

— Як це?

— А так. Не валетом, звичайно.

— Це в тебе зневага до всіх говорить.

— Запам'ятайте, шановна. У поета зневаги не може бути. Тільки натхнення і гроші. А, може, і