Читати книгу - "Прибутні люди"

поки той спочивав на лежанці. У кожного була крашанка в руці. Христосалися, стукаючись ними. Чия розіб’ється, той програв і оддавав крашанку переможцеві. У Галі зразу ж і розбилась, і Гриць забрав свій виграш. Галя скривилась, сині очі захмарились, і вона заплакала гірко-гірко. Василько віддав їй свою крашанку, але дівчина не втихала.

— Моя бі-ільша була…, — жалілась вона.

— Грицю, поверни Галі крашанку, — попросила Марія. Грицько мовчки повернув, але після того насупивсь і перестав гратися. Раптом цибатенький Іван як біг, так і став циркулем, задивився на Рось.

— А що я бачу! — радісно вигукнув.

Усі глянули туди, куди він дивився. Блищала річка проти сонця, зеленіла оболонь, розцяцькована жовтими квіточками. А далі сивіли соснові ліси Заросся. Усе це вони щодня бачили й з хати, у причілкове вікно.

— Нічого не примічаєте? — посміхавсь Іван.

— Куряча сліпота зацвіла? — спитала Марія.

— Ну й хай собі цвіте на здоров’я, — одмовив Іван.

— Та не мороч нам голови, — сказала Марія. — Нічого там нема.

— Нема? Здаєтеся? — сміявсь Іван.

— Кажи вже, — попросив Василько.

— Е, ні. Даром музика не грає. Платіть мені крашанкою.

— Я не дам, — завела руку з крашанкою за спину Меланя.

— На мою, — простяг Грицько.

— Гаразд. Кажу! Куди річка тече?.. Га?!

Усі так і вп’ялись очима в річку. Ще вчора вода в ній стрімко бігла до Дніпра, а зараз вона зупинилась, і лише легенькі хвилі од вітерця тремтіли по ній. Та коли пильно придивитися, то стає видно, що вода повільно тече тепер назад, угору по річці, від Дніпра. Це чудо повторюється щовесни і все ж до нього не можна звикнути, воно кожного разу хвилює.

— Ох ти! Дніпрова вода прибула! Дніпрова вода! — загаласували Петрівні. Одна тільки Меланя стояла мовчки. Вона ще нічого не розуміла.

— Треба дідові сказати! — гукнула Марія.

— Я зараз катну до нього, — визвався Василько.

— Чого це ти сам? — обурилась Марія. — Усі скажемо.

І вопи наввипередки побігли до хати.

— Дідусю! — закричали хлопці з порогу. — А ми щось знаємо.

— Що ж ви таке знаєте? — звівся дід з лежанки.

— А вгадайте! — сказав Василько.

— Ну треба ж тобі, не дадуть дідові й на Великдень полежати, — озвалась баба від печі.

— Куди там лежати, бабусю, — сказав Іван. — Ладнайте, дідусю, човен.

— Що?.. — звівся дід на лежанці. —Дніпрова прийшла?.. Невже?

— Ще й як прийшла, — радісно говорив Іван. Він гордився, що перший цієї весни помітив дніпрову воду. Дід звівся з лежанки, шукав чоботи.

— Марно шукаєте, вони на Василькові, —сказав Іван.

— А, бісового батька діти, — незлостиво вилаявся дід. — Ану, виплигуй, козаче, з чужих чобіт.

Василько роззувся й зразу ж підійшов до Мелані:

— Давай мої шкарбани.

Меланя — в плач.

— Замовкніть, бо я вас швидко помирю мокрою ганчіркою ради Великодня! — прикрикнула мати.

— А в чому я піду? — плакала Меланя.

— От лишенько, — сказала баба. — Візьми вже мої валянки, а йому віддай ті шкарбани.

— Я не підтягну-у ваші.

— Добре, я надіну, — згодився Василько й узувся в бабині, теплі од її ніг валянки, побіг слідом за всіма надвір.

Вони поставали над самою річкою і спостерігали, як вона росте, бучавіє, деінде виходить уже з берегів, розливається по молоденькій луговій мураві. Дід дивився на прозору, як скло, воду і беззвучно ворушив губами. І не можна було збагнути: молиться він зараз Богу чи возносить хвалу другій прибутній воді. Червонясто цвіли тополі над дорогою до мосту, легенький вітер перебирав у голубій високості струни їхніх крон, сонце великодньо гріло дітям латані плечі й голі руки, мозаїчно зблискувало на зламах дрібних хвильок.

— Ач як грає наша Рось… — зітхнув дід. — Радіє дніпровій воді. Що ж, старий, сідай знову в човен, запрягайся на перевіз.

— Ще не скоро, — сказав Іван з упевненістю найстаршого серед малечі.

— Чого там не скоро, — встряв Василько. — Завтра, побач, загукають уже зранку: «Подай чо-вен!»

— Ну, не сьогодні ж, — не здавався Йван. — Ще он диви, як високо до дороги.

— За ніч обтопить міст, — сказав дід Йосип. — Вона тиха-тиха, а своє діло робить. Бач, як простягається, як розлягається по траві.

Вода справді наче простягалася, непомітно вже заходила їм у тил, і вони відступили пагорбочком на сухе, під садок.

— А поїдемо на посвіт, дідусю? — спитав Василько.

— Без малих якось обійдемося, — сказав Іван.

— Я тобі не малий, — образився Василько. — Ми ж уже їздили тієї весни.

— Що з того, що їздили. А ості кинути не втьопний.

— Чого це не втьопний? Ще й як кину, тільки б дідусь дали.

— Отож бо й воно, що не дадуть.

— Дадуть.

— Еге, дадуть, щоб викинув за борт, — глузував Іван.

— Ну й викидай, коли тобі гак хочеться, а я вдержу.

— Удержиш?

—І ще й як!

— Та ти за першим замахом сторчакнеш у воду.

—І не сторчакну.

— Ще й якого нирця даси.

— А ти що, купався вже?

— Ану, занишкніть, півні! — сказав дід.

— А візьмете мене на посвіт? — пристав Василько до діда.

— Як не заспиш, то,