Читати книгу - "Пісня про Гайавату"
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Пісня про Гайавату" автора Генрі Водсворт Лонгфелло. Жанр книги: Шкільні підручники / Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!
Шрифт:
-
+
Інтервал:
-
+
Добавити в закладку:
Добавити
Перейти на сторінку:
дививсь на Міннегагу.
"Оневе! Прокинься, рідна!
Ти, дикунко — квітко лісу!
Ти, лугів зелених пташко,
Дика пташко-щебетухо!
Ніжний, лагідний твій погляд,
Наче тихий погляд сарни,
Наче роси для лілеї
В час вечірній у долині.
А твоє дихання, пташко,
Наче пахощі уранці,
Наче подих квітів ніжних,
Подих в Місяць Листопаду.
Чи не лину я всім серцем
До улюбленої серця,
Як до сонця лине пагін
В світлі, тихі ночі Квітня?
Оневе! Тріпоче серце
І, захоплене, співає,
Як шумлять, співають віти
В світлий місяць, Місяць Червень.
А коли ти засумуєш,—
І моє темніє серце,
Наче річка, коли хмари
Кинуть чорну тінь на неї.
А коли ти усміхнешся,
Серце знов тремтить і сяє,
Як блищать під сонцем хвилі,
Коли вітер з ними грає.
Хай всміхаються і сяють
Небеса, земля і води,
Як не можу усміхатись,
Коли милої не бачу.
Я з тобою, пташко! Глянь же,
Кров схвильованого серця! —
Я стою.
Прокинься, рідна!
Оневе! Прокинься, рідна!"
Так співав їм Чайбаябос
Пісню ніжну і жагучу,
А старий хвастливий Ягу,
Оповідач надзвичайний,
Слухав з заздрістю німою.
Але потім він по рухах,
По очах і по усмішках
Ясно вгледів, що чекають
Усі гості нетерпляче
І його байок веселих,
І його казок брехливих.
Був хвастун великий Ягу!
В найцікавіших пригодах,
В найстрашніших предприємствах
Завжди був героєм Ягу:
Він не чув про їх, а завжди
Бачив власними очима!
Коли тільки Ягу слухать,
Коли тільки Ягу вірить,
То ніде ніхто із лука
Не стріляє краще Ягу,
Не вбиває стільки ланей
І не ловить стільки риби
Та річних бобрів у пастку.
Хто проворніший від його?
Хто від його краще плава?
Поринає в воду глибше?
Хто набачивсь більше дива
І сходив такого світу?
Ну, звичайно, хто,— се Ягу,
Дивовижний оповідач.
Слово Ягу стало жартом
І прислів'ям у народу,
І коли хвастун-мисливець
Говорив щось неподібне,
Чи вояк, вернувшись з бою,
Вже заносився занадто,
Всі кричали: "Ось і Ягу!
Ягу маємо нового!"
Для хлоп'ятка Гаявати
Люльку жилами оленя
Хто зв'язав з кори із липи?
Ну, звичайно, хто,— се Ягу.
Ягу се йому пізніше
Показав, як слід робити
Лука з ясеня тугого,
А з сучків дубових — стріли.
Отакий-то був той Ягу,
Той старий брехливий Ягу,
Оповідач дивовижний!
І озвалася Нокоміс:
"Розкажи нам, добрий Ягу,
Найдивнішу казку-байку,
Щоб бенкет живіш проходив,
Щоб часу не помічалось,
Щоб було не нудно гостям!"
Відповів негайно Ягу:
"Ви почуєте сьогодні
Чарівне оповідання
Про Оссео. Із Зорі він,
Із Вечірньої зійшов він".
XII
СИН ЗОРІ ВЕЧІРНЬОЇ
Чи не сонце то заходить
Понад водами ясними?
Чи то ранений фламінго
Тихо плаває, літає
І кривавить хвилі кров'ю,
Що спадає тихо з пір'я
І наповнює повітря
Дивним блиском крил червоних?
Так, то сонце потопає,
Потопає в Гітчі-Гюмі,
Небеса горять в пожежі,
І в огні палають води!
Ні, то плаває фламінго,
Поринаючи у хвилі,
До небес простяг він крила
І оббризкав хвилі кров'ю.
Вдалині Зоря Вечірня
Грає в сяєві тремтячім
І у млі висить над морем.
Ні! То сяє так на грудях
У Життя Владики Вампум,
То великий Дух проходить
Понад заходом червоним.
Довго в захваті дивився
На червоний захід Ягу;
Раптом крикнув: "Подивіться
На тремтячий синій вогник,
На Зорю Вечірню гляньте!
Ви почуєте сьогодні
Про Оссео Чародія,
Що зійшов колись з Венери.
В предковічні сиві роки,
В час, коли ще до людини
Було ближче синє небо
І самі боги приступніш,
Жив на Півночі мисливець,
Жив з красунями дочками.
Десять їх було у його,
Як лоза, гнучких, вродливих.
Та найкраща поміж ними
Овіні була, найменша.
Вийшли всі дівчата заміж,
Одружились з вояками,
Овіні одна не швидко
Молодого обібрала.
Мовчазна, сумна, сувора
І свавільно-вередлива
Овіні була — і довго
Молодих, що залицялись,
Проганяла з глузуванням.
А сама взяла та й вийшла
За убогого Оссео.
Вічно кашляв він, як білка,
Був старий, гидкий і хворий.
Але серце у Оссео
Молоде було, прекрасне!
Він зійшов з Зорі Венери,
Він був син Зорі палкої,
Син Зорі жаги й кохання!
І огонь її, і чари,
Променистий блиск і врода —
Все таїлось в його грудях,
В його голосі блищало!
Молоді, чиїм коханням
Овіні погордувала,
Єнадізі в пишних перах,
В дивнім Вампумі пишались,
Насміхалися над нею;
Та вона їм так сказала:
"Що для мене ваші барви,
Ваші Вампуми і пера,
І знущання сороміцькі,
Як щаслива я з Оссео?!"
Раз увечері, в негоду
Йшли веселою юрбою
На веселе свято сестри,
На бенкет з чоловіками;
Тихо з жінкою Оссео
Йшов за ними у задумі.
Жартували всі, сміялись,
А вони удвох мовчали.
Вдалечінь дививсь Оссео,
Вдалечінь дививсь на Захід,
Од ста вав, дививсь з благанням
На Зорю жаги й кохання,
На її тремтяче сяйво,
На її сріблястий вогник.
І почули усі сестри,
Як сказав Оссео тихо:
"Ах, шовен-немешин, Ноза —
Зглянься, змилуйся, мій батьку!"
"Чула ти,— старша сказала,—
В батька він чогось прохає.
Справді шкода, що старенький
Не спіткнеться на дорозі,
Голови собі не зверне!"
І сміялись сестри злісно
Сороміцьким диким сміхом.
По дорозі, в нетрях лісу
Дуб лежав, що згинув в бурю,
Дуб лежав, покритий мохом,
Трухлий велетень колишній,
Почорнілий і дуплястий.
Як наткнувсь на дуб Оссео,
Крикнув жалісно, і раптом
Він скакнув в дупло, як в яму.
І старим, гидким, безсилим
Він упав в дупло, а вийшов
Юнаком струнким, високим,
Молодим, вродливим, дужим!
Так вернулись до Оссео
Його молодість і врода.
Та,— ой леле! — в ту ж хвилину
З Овіні зробилось лихо:
Стала бабою старою,
Нагло згорбилась, зігнулась
І пішла, узявши костур.
І сміялися всі з неї
Сороміцьким диким сміхом.
Та Оссео не сміявся,
Овіні він не покинув,
Ніжно взяв її за руку,
Схудлу руку, темну, в зморшках,
Як дубовий лист зимою.
Звав коханою своєю,
Милим другом, Нінімуша,
На бенкет прийшов із нею,
Сів в вігвамі за вечерю.
У задумі на бенкеті
Увесь час сидів Оссео.
Всі сміялись, жартували,
Сумував один Оссео.
Не торкнувся він до страви,
Не сказав ні з ким ні слова
І не чув розмов веселих.
Все, засмучений, дивився
То на Овіні, то вгору,
На ясні далекі зорі.
І пронісся тихий шепіт,
І почувся тихий голос
Із небесної пустелі,
Від далеких зір небесних
Мелодійно, тихо, ніжно.
Говорив він: "О Оссео!
О улюблений мій сину,
Заворожений, ти довго
Йшов і ніс вагу недолі,
Та розвіяні ті чари,
Встань і йди до мене, сину!
Покуштуй сих страв чудесних,
Покуштуй благословенних,
Що стоять перед тобою;
В них таємна, дивна сила:
Покуштуй і станеш духом;
Казани, миски в хвилину
Стануть іншими у тебе.
Казани засяють сріблом,
А миски, як Вампум, стануть,
Будуть всі огнем горіти,
Блиском мушлів пурпурових.
І спаде з жінок прокляття
І тяжке ярмо роботи,
Всі обернуться на птахів,
Світом зоряним засяють,
Золотим промінням сонця
На хмарках вечірніх, ніжних".
Так сказав небесний голос,
Та його слова таємні
Зрозумів один Оссео.
Всім же іншим він здавався
Журним співом Вавонейси,
Здався він пташиним співом
У далеких нетрях лісу.
Коли враз уся оселя
Захиталась, затремтіла,
І угледіли всі гості,
Що підносяться в повітря,
В небеса, до зір далеких.
У пітьмі гіллястих сосон
Плив вігвам кудись угору.
А в вігвамі увесь посуд
Заблищав і загорівся,
Казани звичайні з глини
Раптом срібними зробились,
Мов дроти великі срібні,—
Стали жердки у вігвамі,
В сяйві зорянім засяли.
А його покрівля проста —
Мов жуків блискучих крила.
Навкруги Оссео глянув
І угледів, що і гості
Обернулись в різних птахів.
Тут були шпаки з дроздами,
Тут були сороки, сойки,
Всі стрибали і літали,
Чепурились і співали,
Вихвалялись блиском пір'я
І хвостами-вихлярами.
Овіні одна осталась
Тільки бабою старою
І смутна сиділа мовчки,
Але, глянувши угору,
Закричав Оссео з болем,
Закричав він, як раніше
Над старим дуплястим дубом.
І вернулись знов до неї
Молоді літа і врода,
Все її старе убрання
Стало хутром горностая
І пером блискучим — костур.
Так, пером блискучим, срібним
Знов вігвам понісся вгору,
І поплив в прозорих хмарах
По небеснім океані,
І зустрів Зорю Вечірню,
І спустивсь на неї тихо,
Як сніжинка на сніжинку,
Як листок на хвилі річки,
Як пушок біленький в воду.
Там з усмішкою привіту
їх зустрів Оссео батько,
Дід з ясним, спокійним зором
Вийшов їм назустріч, сивий,
І сказав: "Повісь, Оссео,
Клітку з птахами своїми,
Так, повісь її у мене
У вігвамі над дверима".
І прип'яв Оссео клітку,
З Овіні пішов в господу,
І тоді Оссео батько,
Володар Зорі ясної,
їм сказав:
"Оневе! Прокинься, рідна!
Ти, дикунко — квітко лісу!
Ти, лугів зелених пташко,
Дика пташко-щебетухо!
Ніжний, лагідний твій погляд,
Наче тихий погляд сарни,
Наче роси для лілеї
В час вечірній у долині.
А твоє дихання, пташко,
Наче пахощі уранці,
Наче подих квітів ніжних,
Подих в Місяць Листопаду.
Чи не лину я всім серцем
До улюбленої серця,
Як до сонця лине пагін
В світлі, тихі ночі Квітня?
Оневе! Тріпоче серце
І, захоплене, співає,
Як шумлять, співають віти
В світлий місяць, Місяць Червень.
А коли ти засумуєш,—
І моє темніє серце,
Наче річка, коли хмари
Кинуть чорну тінь на неї.
А коли ти усміхнешся,
Серце знов тремтить і сяє,
Як блищать під сонцем хвилі,
Коли вітер з ними грає.
Хай всміхаються і сяють
Небеса, земля і води,
Як не можу усміхатись,
Коли милої не бачу.
Я з тобою, пташко! Глянь же,
Кров схвильованого серця! —
Я стою.
Прокинься, рідна!
Оневе! Прокинься, рідна!"
Так співав їм Чайбаябос
Пісню ніжну і жагучу,
А старий хвастливий Ягу,
Оповідач надзвичайний,
Слухав з заздрістю німою.
Але потім він по рухах,
По очах і по усмішках
Ясно вгледів, що чекають
Усі гості нетерпляче
І його байок веселих,
І його казок брехливих.
Був хвастун великий Ягу!
В найцікавіших пригодах,
В найстрашніших предприємствах
Завжди був героєм Ягу:
Він не чув про їх, а завжди
Бачив власними очима!
Коли тільки Ягу слухать,
Коли тільки Ягу вірить,
То ніде ніхто із лука
Не стріляє краще Ягу,
Не вбиває стільки ланей
І не ловить стільки риби
Та річних бобрів у пастку.
Хто проворніший від його?
Хто від його краще плава?
Поринає в воду глибше?
Хто набачивсь більше дива
І сходив такого світу?
Ну, звичайно, хто,— се Ягу,
Дивовижний оповідач.
Слово Ягу стало жартом
І прислів'ям у народу,
І коли хвастун-мисливець
Говорив щось неподібне,
Чи вояк, вернувшись з бою,
Вже заносився занадто,
Всі кричали: "Ось і Ягу!
Ягу маємо нового!"
Для хлоп'ятка Гаявати
Люльку жилами оленя
Хто зв'язав з кори із липи?
Ну, звичайно, хто,— се Ягу.
Ягу се йому пізніше
Показав, як слід робити
Лука з ясеня тугого,
А з сучків дубових — стріли.
Отакий-то був той Ягу,
Той старий брехливий Ягу,
Оповідач дивовижний!
І озвалася Нокоміс:
"Розкажи нам, добрий Ягу,
Найдивнішу казку-байку,
Щоб бенкет живіш проходив,
Щоб часу не помічалось,
Щоб було не нудно гостям!"
Відповів негайно Ягу:
"Ви почуєте сьогодні
Чарівне оповідання
Про Оссео. Із Зорі він,
Із Вечірньої зійшов він".
XII
СИН ЗОРІ ВЕЧІРНЬОЇ
Чи не сонце то заходить
Понад водами ясними?
Чи то ранений фламінго
Тихо плаває, літає
І кривавить хвилі кров'ю,
Що спадає тихо з пір'я
І наповнює повітря
Дивним блиском крил червоних?
Так, то сонце потопає,
Потопає в Гітчі-Гюмі,
Небеса горять в пожежі,
І в огні палають води!
Ні, то плаває фламінго,
Поринаючи у хвилі,
До небес простяг він крила
І оббризкав хвилі кров'ю.
Вдалині Зоря Вечірня
Грає в сяєві тремтячім
І у млі висить над морем.
Ні! То сяє так на грудях
У Життя Владики Вампум,
То великий Дух проходить
Понад заходом червоним.
Довго в захваті дивився
На червоний захід Ягу;
Раптом крикнув: "Подивіться
На тремтячий синій вогник,
На Зорю Вечірню гляньте!
Ви почуєте сьогодні
Про Оссео Чародія,
Що зійшов колись з Венери.
В предковічні сиві роки,
В час, коли ще до людини
Було ближче синє небо
І самі боги приступніш,
Жив на Півночі мисливець,
Жив з красунями дочками.
Десять їх було у його,
Як лоза, гнучких, вродливих.
Та найкраща поміж ними
Овіні була, найменша.
Вийшли всі дівчата заміж,
Одружились з вояками,
Овіні одна не швидко
Молодого обібрала.
Мовчазна, сумна, сувора
І свавільно-вередлива
Овіні була — і довго
Молодих, що залицялись,
Проганяла з глузуванням.
А сама взяла та й вийшла
За убогого Оссео.
Вічно кашляв він, як білка,
Був старий, гидкий і хворий.
Але серце у Оссео
Молоде було, прекрасне!
Він зійшов з Зорі Венери,
Він був син Зорі палкої,
Син Зорі жаги й кохання!
І огонь її, і чари,
Променистий блиск і врода —
Все таїлось в його грудях,
В його голосі блищало!
Молоді, чиїм коханням
Овіні погордувала,
Єнадізі в пишних перах,
В дивнім Вампумі пишались,
Насміхалися над нею;
Та вона їм так сказала:
"Що для мене ваші барви,
Ваші Вампуми і пера,
І знущання сороміцькі,
Як щаслива я з Оссео?!"
Раз увечері, в негоду
Йшли веселою юрбою
На веселе свято сестри,
На бенкет з чоловіками;
Тихо з жінкою Оссео
Йшов за ними у задумі.
Жартували всі, сміялись,
А вони удвох мовчали.
Вдалечінь дививсь Оссео,
Вдалечінь дививсь на Захід,
Од ста вав, дививсь з благанням
На Зорю жаги й кохання,
На її тремтяче сяйво,
На її сріблястий вогник.
І почули усі сестри,
Як сказав Оссео тихо:
"Ах, шовен-немешин, Ноза —
Зглянься, змилуйся, мій батьку!"
"Чула ти,— старша сказала,—
В батька він чогось прохає.
Справді шкода, що старенький
Не спіткнеться на дорозі,
Голови собі не зверне!"
І сміялись сестри злісно
Сороміцьким диким сміхом.
По дорозі, в нетрях лісу
Дуб лежав, що згинув в бурю,
Дуб лежав, покритий мохом,
Трухлий велетень колишній,
Почорнілий і дуплястий.
Як наткнувсь на дуб Оссео,
Крикнув жалісно, і раптом
Він скакнув в дупло, як в яму.
І старим, гидким, безсилим
Він упав в дупло, а вийшов
Юнаком струнким, високим,
Молодим, вродливим, дужим!
Так вернулись до Оссео
Його молодість і врода.
Та,— ой леле! — в ту ж хвилину
З Овіні зробилось лихо:
Стала бабою старою,
Нагло згорбилась, зігнулась
І пішла, узявши костур.
І сміялися всі з неї
Сороміцьким диким сміхом.
Та Оссео не сміявся,
Овіні він не покинув,
Ніжно взяв її за руку,
Схудлу руку, темну, в зморшках,
Як дубовий лист зимою.
Звав коханою своєю,
Милим другом, Нінімуша,
На бенкет прийшов із нею,
Сів в вігвамі за вечерю.
У задумі на бенкеті
Увесь час сидів Оссео.
Всі сміялись, жартували,
Сумував один Оссео.
Не торкнувся він до страви,
Не сказав ні з ким ні слова
І не чув розмов веселих.
Все, засмучений, дивився
То на Овіні, то вгору,
На ясні далекі зорі.
І пронісся тихий шепіт,
І почувся тихий голос
Із небесної пустелі,
Від далеких зір небесних
Мелодійно, тихо, ніжно.
Говорив він: "О Оссео!
О улюблений мій сину,
Заворожений, ти довго
Йшов і ніс вагу недолі,
Та розвіяні ті чари,
Встань і йди до мене, сину!
Покуштуй сих страв чудесних,
Покуштуй благословенних,
Що стоять перед тобою;
В них таємна, дивна сила:
Покуштуй і станеш духом;
Казани, миски в хвилину
Стануть іншими у тебе.
Казани засяють сріблом,
А миски, як Вампум, стануть,
Будуть всі огнем горіти,
Блиском мушлів пурпурових.
І спаде з жінок прокляття
І тяжке ярмо роботи,
Всі обернуться на птахів,
Світом зоряним засяють,
Золотим промінням сонця
На хмарках вечірніх, ніжних".
Так сказав небесний голос,
Та його слова таємні
Зрозумів один Оссео.
Всім же іншим він здавався
Журним співом Вавонейси,
Здався він пташиним співом
У далеких нетрях лісу.
Коли враз уся оселя
Захиталась, затремтіла,
І угледіли всі гості,
Що підносяться в повітря,
В небеса, до зір далеких.
У пітьмі гіллястих сосон
Плив вігвам кудись угору.
А в вігвамі увесь посуд
Заблищав і загорівся,
Казани звичайні з глини
Раптом срібними зробились,
Мов дроти великі срібні,—
Стали жердки у вігвамі,
В сяйві зорянім засяли.
А його покрівля проста —
Мов жуків блискучих крила.
Навкруги Оссео глянув
І угледів, що і гості
Обернулись в різних птахів.
Тут були шпаки з дроздами,
Тут були сороки, сойки,
Всі стрибали і літали,
Чепурились і співали,
Вихвалялись блиском пір'я
І хвостами-вихлярами.
Овіні одна осталась
Тільки бабою старою
І смутна сиділа мовчки,
Але, глянувши угору,
Закричав Оссео з болем,
Закричав він, як раніше
Над старим дуплястим дубом.
І вернулись знов до неї
Молоді літа і врода,
Все її старе убрання
Стало хутром горностая
І пером блискучим — костур.
Так, пером блискучим, срібним
Знов вігвам понісся вгору,
І поплив в прозорих хмарах
По небеснім океані,
І зустрів Зорю Вечірню,
І спустивсь на неї тихо,
Як сніжинка на сніжинку,
Як листок на хвилі річки,
Як пушок біленький в воду.
Там з усмішкою привіту
їх зустрів Оссео батько,
Дід з ясним, спокійним зором
Вийшов їм назустріч, сивий,
І сказав: "Повісь, Оссео,
Клітку з птахами своїми,
Так, повісь її у мене
У вігвамі над дверима".
І прип'яв Оссео клітку,
З Овіні пішов в господу,
І тоді Оссео батько,
Володар Зорі ясної,
їм сказав:
Перейти на сторінку:
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня про Гайавату», після закриття браузера.
Подібні книжки до «Пісня про Гайавату» жанру - Шкільні підручники / Класика:
Коментарі та відгуки (0) до книги "Пісня про Гайавату"