Читати книгу - "Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн"

Коли Джек сягнув дна, він схопився руками за корали й поповз рачки, зазираючи в кущі й під каменюки. Я спостеріг, що він узяв двійко-трійко великих устриць і затиснув їх у руці, очевидячки, збираючись винести їх нагору; отож я й собі прихопив кілька черепашок. Зненацька він спробував схопити за хвоста рибину, помережану на спині жовтими й синіми смужками, але не впіймав. Тоді повернувся до мене й хотів був усміхнутися, але тієї самої миті скочив стрілою на поверхню. Коли я виплив слідом за ним, він оддихувався, кашляючи й випльовуючи воду. За хвилину чи дві Джек отямився, і ми повернули до берега.

— Знаєш, Релфе, — мовив він, — я хотів засміятися під водою.

— Та я бачив, — відказав я, — і зауважив до того ж, як ти замалим не схопив за хвоста тую рибину. А з неї вийшло б добряче снідання.

— На снідання нам буде ось цієї потрави, — сказав Джек, коли ми вилізли з води й побігли берегом. — Гей, Пітере! Візьми-но, друже, черепашки та повідкривай їх, а ми з Релфом тим часом уберемося. Я певен, що вони чудово пасуватимуть до кокосів.

Уже вдягнений Пітер узяв устриці й одкрив їх гостряком сокири, вигукуючи:

— Ну й ловка ж це штука! Як на мене, то устриці найдобріша річ у світі.

— Нам пощастило, — зауважив Джек. — Відтепера ти будеш мені шануватися, паничику. Адже пірнаєш ти не краще за кішку. Спробуй-но встругнути якусь штуку, небоже, — снідатимеш без устриць.

— Як добре, що нам пощастило із сніданком, — мовив я, — бо мені вже страх хочеться їсти.

— Ну, то підживися тим часом, Релфе, — озвався Пітер, підносячи мені до вуст велику устрицю.

Я роззявив рота й проковтнув її мовчки; справді, вона була напрочуд смачна.

По тому ми заходилися готувати все потрібне, щоб нам той день перебути. Розпалити зранку вогонь виявилося зовсім неважко, бо ми мали збільшувальне скло. Смажачи устриці й споживаючи горіхи, ми завели довгу жваву розмову про плани на майбутнє. Які були ті плани і як ми їх здійснили, читач дізнається у свій час.

Виправа вглиб острова, під час якої ми робимо багато цінних і цікавих відкриттів. — Ми лякаємося на смерть. — Хлібне дерево. — Деякі плодові дерева мають дивовижні властивості.— Сліди колишніх мешканців

Одразу після сніданку ми поховали свою мізерію в невеличкій печері, яку виявили біля табору. Ми сподівалися, що печера та стане нам згодом за комору. По тому вирубали двійко великих кийків з якогось дерева дуже твердої породи — дерево те росло поряд. Один кийок доручили Пітерові, другий мені, а Джек озброївся сокирою. Ми вжили тих заходів, бо збиралися в експедицію на гору, що височіла посеред острова: з її вершини можна було краще оглянути наші володіння. Звичайно, ми не знали, чи безпечно туди дістатися, і визнали за краще озброїтися про всяк випадок.

Довершивши свої приготування і дбайливо загасивши багаття, ми вирушили в дорогу. Пройшовши трохи берегом, ми дісталися долини, де дзюрчав струмок, про який я вже згадував. Тут ми звернули вглиб острова і подалися яром.

У долині очам нашим відкрилося справді-таки чудове видовисько. Краї долини поступово здіймалися вище й вище, утворюючи два кряжі, десь за милю один від одного. Кряжі ті, — що вкупі з байраками густо поросли буйно-зеленими деревами й чагарниками, — простягалися милі на дві й сягали підніжжя невисокої гори. Замикаючи долину, гора здіймалася досить-таки круто і теж уся поросла лісом аж до самісінької вершини; лише одне місце на лівому схилі лишилося голе — там громадилися дикі скелі. Що ховається за горою, ми не бачили, отож попрямували берегом потічка до її підніжжя, поклавши вилізти на її вершину, якщо можна буде.

Джек — найрозумніший і найсміливіший з нас — виступав попереду, несучи на плечі сокиру. За ним чимчикував Пітер із здоровим кийком: аби, як він сказав, оборонити мене від можливої небезпеки. Я ж ішов позаду, більше думаючи про те дивовижне цікаве видовисько, що відкрилося було перед моїми очима, ніж про якусь там небезпеку. З дурного розуму я взяв та й покинув свій кийок. Хоч, як я вже згадував, дерева й чагарі буяли пишною зеленню й росли досить густо, все ж таки ми просувалися без особливих труднощів. Продираючись крізь хащі, ми намагалися йти понад берегом струмка, хоча, правду казати, за густим листям високих дерев майже нічого не бачили. Проте часом, видершись на високу каменюку, що притулилася до схилу, ми тішилися чудовим видовищем і міряли відстань до підніжжя гори.

Особливо мене вразила під час того походу багата рослинність; я зауважив силу ягід і трав, які дуже нагадували ті, що росли в нас на батьківщині; а надто привернула мою увагу висока папороть із зграбним листям, що чудово пахла. Були там і квіти, але, як на тропічний клімат, не дуже багато. А от різних пташок у барвистому пір'ї там була сила-силенна, серед них і папуг, таких, як та, що зухвало збудила вранці Пітера.

Отож ми простували до підніжжя гори без ніяких пригод. Та нам довелося таки пережити одну тривожну хвилину. Це сталося тоді, коли ми проходили попід схилом, який поспіль заріс банановими деревами: вони там буяють такою розкішною листвою, що за нею нічогісінько не видно. Джек саме налагодився просилитися крізь тії хащі, як раптом ми почули якесь дивне торохтіння чи то гуркіт. Звуки були незвичайні, за час походу таких ми не чували.

— Агов! — гукнув Пітер, нараз спинившись і хапаючи обома руками свого кийка. — Що воно таке?

Ніхто йому не відповів, проте Джек затиснув правицею