Читати книгу - "Поза межами болю, Турянський Осип Васильович"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мамо, я, твій син, я тут!..
Я не буду ждати... Скочу в море...
Я попливу тобі настрічу...
Останнім зусиллям зірвався на ноги і прибіг на край безодні, щоб кинутися в глибину.
Але Сабо, що пильно слідкував за ним, ухопив його миттю поперек і не допустив до скоку у провалля.
Бояні впав на землю.
Не міг уже встати.
Жах, розпука й божевілля кричали з його уст:
- Смерть!.. Смерть!.. Боже!.. Зглянься!..
Вони всі станули довкола нього, понурили, голови й мовчали.
Благальними очима дивився Бояні на кожного товариша.
А коли його погляд зустрівся з очима Саба, він прошиваючим голосом закликав:
- Мамо моя!.. Рятуй мене!.. Рятуй мене!.. Ця людина хоче вбити мене.
- Не думай так про мене, товаришу. І з мене людина,- сказав Сабо і глянув на Боянія очима, в яких замерехтіло сяйво співчуття.
Коли Бояні побачив іскру людяності в його очах і почув його теплі слова, велика ясність засяяла в його очах і на обличчі.
Він витягнув до Саба свою руку, що подобала на марний, брудний кусник льоду, й озвався до нього м'якими, лагідними словами:
- Любий Сабо, подай мені свою руку!
Тепер я не боюся смерті.
Кілька хвилин його очі дивилися на товаришів супокійно й погідно, майже радісно, наче кусник синього неба, що показався несподівано над землею серед дикої боротьби стихій.
Нараз якась тінь лягла на його обличчя, й він обізвався тремтячим, ледве чутним, уриваним голосом:
- Прошу вас, товариші: як побачите мою матір... як моя мати питатиме вас за мною... то скажіть їй, товариші, скажіть їй, що... що ви мене ніколи не бачили... й ніколи не чули... нічого про мене...
Коротке хлипання струснуло ним.
- Ні, ні... товариші... не кажіть їй так... перекажіть моїй матері... о, боже... що мені, бідному, їй переказати...?
Привітайте її гарно від мене і... скажіть їй якесь... любе, добре слово від мене...
І скажіть їй, товариші, що я вмер... у теплій хаті... на білій постелі...
Всі останні сльози закрили йому очі у глибоких ямах.
Прошу вас, товариші... поможіть мені встати...
Товариші підняли його.
Синьою, опухлою рукою обтер очі.
Глянув на сірі хмари й закликав, здивований і розчарований:
- Нікого не бачу...
Невже я у сні бачив матір?..
Мамо, не пливи до мене!..
Бо як побачиш мене... то серце тобі з болю трісне...
Будь здорова, мамо... й не плач дуже... за мною...!
Товариші поклали його легенько на замерзлий сніг.
- Зимно мені... зимно... зимно...
Прошу вас, товариші... добийте мене... хай я... довго не мучуся...
Добровський потішав його:
- Не бійся, товаришу. Ти зараз заснеш, і весь твій біль мине.
Незабаром ми всі заснемо, і всім нам разом із тобою буде добре.
Незадовго Бояні заснув і - було йому добре.
Його мати таки прийшла до нього.
І у сні не чув він болю, не видів смерті, лиш усміхався радісно, бо його лице чуло биття серця в теплій матерній груді.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вони стягнули з трупа товариша убрання й розпалили вогонь.
Довго слухали вони мовчки шипіння вогню з похиленими головами.
Їх душі полинули в далекі країни.
Осінньою росою падали на вікна білих хат.
Незримими ангелами витали в кімнатах над людськими головами.
І цілували їх на привітання й на прощання.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Після довгого мовчання вони глянули на труп товариша.
Лежав висохлий, тонкий, наче тріска.
Його грудна клітка наче роздерла блідо-зелену, шкуру, і ребра дивилися сумно, наче голі жебраки, на чорний, понурий світ.
Набресклі фіолетні ноги й руки відбивали дивно й лячно від цілого тіла.
І його посиніле лице опухло.
Але смерть не встигла стерти з нього радісної усмішки, яка наче розлилася по цілім обличчі й дала йому лагідний, милий вираз.
І здавалося їм, що його застиглий усміх ніби говорив до них:
«Товариші, тепер я щасливий...!»
І як дивилися на мерця, на устах кожного блукало невимовлене питання:
«На кого прийде черга тепер?»
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Важке мовчання перебив Добровський:
- Оце має бути людська доля! Вродилася людина, плакала, сміялася, співала, навчилася ходити і причимчикувала, сердешна, аж сюди, щоби після найстрашніших мук покластися тут, у тій проклятій льодовій пустині на спочинок.
- Та проте він лежить усміхнений,- замітив Ніколич, глянувши на нього.
- Ця усмішка - це, мабуть, іскра щастя... хвилина божевілля серед безтямного болю дала йому цю іскру,- зауважив Добровський.
- Невже ж і нам присуджене таке щастя? - спитав Ніколич і здригнувся.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Добровський дивився довго й нерухомо в огонь.
Одначе його очі, здавалося, не бачили вогню.
Вони блукали по глибоких нетрах його душі й наче шукали чогось.
Вкінці він поглянув через огонь у спокійну, замерзлу даль і сказав наче до себе самого:
- Прокляте те життя, в котрому слабший мусить згинути, щоб дужчий міг жити.
II
Вони сидять довкола вогню й чують, як нове, давно забуте життя починає струєю литися в їхні жили.
Шипіння вогню вражає мило й солодко їх уха, як пестливе щебетання дитини.
Вони не проміняли б слів огню за найкращі мелодії чудової музики, бо вона була б тепер тяжким роззвуком для їх замерзлої душі.
Пісня палахкотіючого вогню будить почування й думку.
Наче в'язні з тяжкої тюрми, вони тікають зі зболілої душі.
Мов птиці у вирій, вони летять у далекі країни.
Уява, що прагне тепла і світла, дивно їх малює.
Ні сніг там не біліє, ні мороз не тисне, ні людські сльози там не ллються.
Вічний мир і тихе щастя там царюють.
Синє небо нахиляється з любов'ю над зеленою землею.
Там усе благословенне літо красується, там вічно сонце сяє.
А
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поза межами болю, Турянський Осип Васильович», після закриття браузера.