Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

в Лу­бен­щині, осістись ту­теч­ки на­завсіди, за­люд­ни­ти по­рожні сте­пи, роз­вес­ти гос­по­дарст­во й прид­ба­ти гро­шей, си­лу гро­шей! Це моя си­ла! З цих степів поллється в мої скрині зо­ло­то річкою. Тоді я за­ве­ду військо, як уділо­вий князь, за­ве­ду двад­цять, трид­цять ти­сяч війська й ста­ну най­дуж­чий і най­ви­щий за усіх маг­натів, бу­ду вер­хо­во­ди­ти шлях­тою, маг­на­та­ми й ко­ро­лем. Польща підхо­жа до моєї впо­до­би, до моїх замірів, до моїх планів. Ме­не ніхто не ски­не з місця, як ко­за­ки ски­да­ють своїх гетьманів. Ук­раїна з гетьманст­вом, з ко­за­ка­ми мені не при­па­дає до впо­до­би. Якась там нікчем­на, гид­ка чор­но­та, якісь сіро­ма­хи бу­дуть на­до мною вер­хо­во­ди­ти. Не ба­жається мені ста­ти ко­зацьким гетьма­ном, яким був мій дід Бай­да Виш­не­вецький. На ко­зацьких ра­дах який­сь там Грицько, який­сь Пав­люк крик­не тобі в вічі: «Кла­ди бу­ла­ву!» Який­сь Кру­тихвіст, який­сь За­де­ри­мор­да ски­не те­бе з гетьманст­ва й ви­де­ре з твоїх рук бу­ла­ву. Плю­ну­ти мені на такі ра­ди! Не варті во­ни кня­жої сли­ни! Я сам візьму свою бу­ла­ву і ні пе­ред ким не пок­ла­ду її. Моя гетьманська бу­ла­ва - то землі безмірні, безліч гро­шей, військо. Он де моя си­ла! А з цим я до­бу­ду й сла­ви, а мо­же й ко­ро­ни… Це ба­га­то вартніше за якусь гетьманську бу­ла­ву. Ко­зацькі по­ряд­ки, ко­зацький му­жицький ук­лад про­тивні мені! Я їх не­на­вид­жу. Польща - це рай зад­ля панів: там, тільки там у Польщі моє царст­во, моє й панст­во… Ко­заків, їх гетьманів, усю Ук­раїну тре­ба зни­щи­ти і вби­ти на смерть… Але тре­ба зад­ля цього маєтностів си­лу! гро­шей си­лу! війська си­лу! Я по­ви­го­ню з Лу­бен­щи­ни усіх, навіть польських панків та панів, по­ви­ди­раю в їх землі си­лою, збе­ру військо, ста­ну міцно на Дніпрі, потім піду далі, ста­ну в Вар­шаві, ви­ки­ну свій стяг, стяг князів Виш­не­вецьких, Ольгер­до­вичів! І тоді не­хай по­тя­гається зо мною маг­натст­во! Не­хай по­вой­дується зо мною сам ко­роль!.. Але зад­ля цього тре­ба порідни­тись з польськи­ми маг­на­та­ми… Тре­ба виб­ра­ти собі жінку з ро­ду, варт­но­го князів Виш­не­вецьких».

І князь Єремія, по­ки­нув­ши усю гос­по­дарську і військо­ву спра­ву в Лу­бен­щині на ру­ки вірно­го ста­рос­ти Яку­ба Ко­ля­ди, по­летів до Вар­ша­ви. Йо­го пал­ка не­терп­ля­ча вда­ча нес­ла йо­го, на­че на кри­лах, до приз­на­че­ної ви­со­кої ме­ти, до ви­со­кої ролі.

«Тепер ко­за­ки по­биті, - ду­мав Єремія, їду­чи до Вар­ша­ви. - Їх си­ла впа­ла й не підніметься. Край зас­по­коївся. Скрізь без­печ­но. Хло­пи бу­дуть пос­лу­ха­ти і ро­би­ти пан­щи­ну. Час мені ста­ва­ти до сво­го діла. Час мені йти вго­ру, підніма­ти­ся ви­со­ко, як тілько мо­га! Час мені всту­пи­ти в ко­ролівський двір, заб­ра­ти од ко­ро­ля якусь знач­ну по­са­ду, сісти на яко­мусь ста­ростві, або ста­ти воєво­дою, втис­ну­тись між маг­натів і… підгор­ну­ти їх усіх під се­бе та й вер­хо­во­ди­ти над ни­ми і в Польщі, і в Литві, і на Ук­раїні. Час мій нас­тає. Моя ду­ша, моє сер­це по­чу­ває це доб­ре. Сла­ва й честь жде ме­не й, ко­ли не діждеться, то са­ма завітає в гості до па­ла­цу князів Виш­не­вецьких, до кня­зя Єремії. Я по­бив ко­заків: вже блис­ну­ло проміння моєї сла­ви і до­сяг­ло до Вар­ша­ви, до дво­ру. Вже чут­ка про Ста­ри­цю й Пу­тивль до­ли­ну­ла ту­ди!»

І в палкій Єреміїній го­лові ма­нячіли ве­ликі бит­ви, славні йо­го вчин­ки в бит­вах, йо­му при­вид­жу­ва­лось, що він вже вчи­нив якісь славні події і йо­го жде уся Вар­ша­ва, ви­сип­ле йо­му на­зустріч, заг­лу­шить йо­го ву­ха радісни­ми кри­ка­ми; що йо­го сподіва­ються усі маг­на­ти й сам ко­роль, привіта­ють йо­го в ко­ролівсько­му па­лаці, гук­нуть «vi­vat» на сеймі йо­му на­зустріч, засліплені й за­чу­до­вані йо­го слав­ни­ми вчин­ка­ми, а пан­ни й панії в білих кун­ту­шах та сук­нях стрінуть йо­го з вінка­ми в ру­ках, об­сип­лять йо­му стеж­ку квітка­ми і заспіва­ють гімни в йо­го сла­ву.

III

В кінці серп­ня 1637 ро­ку у Вар­шаві жда­ли приїзду мо­ло­дої ко­ро­ле­ви Цецілії Ре­на­ти, сест­ри австрійсько­го ціса­ря Фер­ди­нан­да III. Вже на 37 році сво­го жит­тя Вла­дис­лав IV за­ду­мав оже­ни­тись з доч­кою покійни­ка Фер­ди­нан­да II, австрійсько­го ціса­ря, й сест­рою йо­го си­на, мо­ло­до­го ціса­ря Фер­ди­нан­да III. Він пос­лав до Відня своїх пос­ланців. На чолі пос­лан­ницт­ва поїхав мен­ший ко­ролів брат Ян Ка­зимір. Цісар з ве­ли­кою охо­тою зго­див­ся ви­да­ти свою сест­ру за ко­ро­ля. Міся­ця серп­ня, 9 дня 1637 ро­ку, Фер­ди­нанд III поб­ла­гос­ло­вив Цецілію Ре­на­ту на вінчан­ня з ко­ро­лем Вла­дис­ла­вом, і її за­раз, по тодішньому зви­чаю, повінча­ли з ко­ро­ле­вим бра­том Яном Ка­зиміром, кот­рий зас­ту­пав на той час місце бра­та. Цецілія Ре­на­та че­рез три дні виїха­ла до Польщі з польськи­ми пос­лан­ця­ми. Тірольська ерц­гер­цо­ги­ня Клавдія, вже літня лю­ди­на, поїха­ла про­во­ди­ти мо­ло­ду ко­ро­ле­ву до са­мої Вар­ша­ви.

З ве­ли­кою пишністю встріли ко­ро­ле­ву польські маг­на­ти та біску­пи на польській гра­ниці в розкішно­му на­меті й про­во­ди­ли її в Краків і далі до Вар­ша­ви. Поїзд став на од­по­чи­нок за 18 верс­тов од Вар­ша­ви в містеч­ку Ілжах. Ко­роль Вла­дис­лав виїхав в Ілжи на­зустріч Цецілії, привітав­ся до неї й вер­нувсь до Вар­ша­ви. Поїзд ру­шив далі й знов став на од­по­чи­нок в Уяз­довсько­му па­лаці ко­ло са­мої Вар­ша­ви. Тут ко­ро­ле­ву одвіда­ли ко­ролів брат Карл, що був біску­пом Вроц­лавським, та ко­ро­ле­ва сест­ра Ган­на Конс­танція. На­зустріч ко­ро­леві виїха­ла з Вар­ша­ви ве­ли­ка си­ла польських панів та паній, виїха­ли й чу­жо­земські пос­ланці. Ко­ро­ле­ва в'їха­ла у Вар­ша­ву з ве­ли­кою це­ре­монією. За її по­зо­ло­че­ною ка­ре­тою їха­ли ка­ре­ти маг­натів, такі ж самі ба­гаті та пишні, як і ко­ролівські, об­ко­вані сріблом, об­биті шов­ком та ок­са­ми­том. Поїзд був здо­ро­вий і над­то пиш­ний. Мо­ло­да ко­ро­ле­ва та ерц­гер­цо­ги­ня Клавдія зди­ву­ва­лись роз­коші та збит­кам польської шлях­ти. Брат Цецілії Фер­ди­нанд дав за нею при­да­но­го всього 100.000 гульденів. Цього при­да­но­го не ста­ло б на ка­ре­ти, коні та ок­са­ми­ти для тих польських маг­натів, що про­во­ди­ли мо­ло­ду німецьку ко­ролівну до Вар­ша­ви.

Кругом ка­ре­ти ко­ро­ле­ви гар­цю­ва­ли вер­хи на чу­до­вих ко­нях мо­лоді си­ни польських маг­натів. Сідла на ко­нях та чеп­ра­ки бу­ли об­литі зо­ло­том, об­си­пані пер­ла­ми. До­рогі ок­са­ми­тові ясні кун­туші, об­ля­мо­вані зо­ло­том, пе­ра на шап­ках, об­си­пані брильянта­ми, срібні й навіть зо­лоті підко­ви та ост­ро­ги на за­каб­лу­ках, кінська збруя, об­ли­та сріблом, - уся ця розкіш за­чу­до­ва­ла мо­ло­ду німецьку ко­ролівну. Розкіш зда­ва­лась незмірна і ней­мовірна навіть ба­га­тим чу­жо­зем­цям і заг­ра­нич­ним пос­лан­цям. В ка­ре­тах сиділи жінки тa доч­ки польських маг­натів, уб­рані в шов­кові та ок­са­ми­тові уб­ран­ня. На ввесь поїзд не­на­че впав з не­ба зо­ло­тий та срібний дощ і роз­си­пав­ся й роз­лив­ся по ок­са­ми­тах, по шов­ках та до­рогій парчі, роз­си­пав­ся й пе­ремішав­ся в од­ну ко­ло­рит­ну блис­ку­чу ма­су чер­во­них, жов­тих та зе­ле­них кун­тушів, і блис­ку­чих по­зо­ло­че­них ка­рет, і до­ро­гих бас­ких ко­ней уся­кої масті, з сідла­ми, об­си­па­ни­ми пер­ла­ми, ви­ши­ти­ми зо­ло­том.

На чу­до­во­му во­ро­но­му коні ко­ло са­мої ко­ролівської ка­ре­ти гар­цю­вав мо­ло­дий князь