Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

Єремія Виш­не­вецький. Кру­гом ка­ре­ти їха­ли вер­хи на бас­ких ко­нях си­ни значніших маг­натів та князів, але ні в од­но­го з їх не бу­ло та­ко­го чу­до­во­го бас­ко­го ко­ня, та­кої ба­га­тої збруї на коні, та­ко­го ба­га­то­го уб­ран­ня. Єремія тор­кав під бо­ки сво­го га­ря­чо­го ко­ня зо­ло­ти­ми ост­ро­га­ми. Кінь ста­вав гоп­ки, як ска­же­ний, за­вер­тав го­ло­ву на­зад і ма­яв на вітрі блис­ку­чою чор­ною гри­вою, не­на­че й йо­го збу­рю­ва­ла пишність ко­ролівсько­го поїзду.

Позад ко­ро­ле­ви ти­хо по­со­ву­ва­лись ряд­ки ка­рет з жінка­ми та доч­ка­ми значніших польських панів. В одній ка­реті сиділа мо­ло­да Гри­зельда, стар­ша доч­ка ко­рон­но­го канц­ле­ра Фо­ми За­мой­сько­го. Во­на оки­ну­ла очи­ма блис­ку­чий кор­теж з мо­ло­дих маг­натів, котрі роєм ви­лись кру­гом ка­ре­ти Цецілії Ре­на­ти, і приміти­ла Єремію. Во­на йо­го ба­чи­ла впер­ше: князь Єремія не­дав­но при­був до Вар­ша­ви, ста­вив­ся в па­лаці пе­ред ко­ро­лем, і як він був з ро­ду слав­них князів Виш­не­вецьких, то ко­роль лас­ка­во прий­няв йо­го до сво­го дво­ру.

«Яка пиш­на фігу­ра на коні! - по­ду­ма­ла Гри­зельда. - Яке уб­ран­ня, скільки зо­ло­та й перлів роз­си­па­но на йо­го кун­туші, на сідлі, на усій зброї! І хто та­кий цей мо­ло­дий ли­цар? І де він взяв­ся у Вар­шаві? Це, пев­но, який­сь чу­жо­зе­мець з Франції або з Ри­му, з ко­ролівських двірських. Тре­ба бу­де спи­та­ти, хто він та­кий, як при­бу­де­мо до дво­ру».

Єремія лед­ве вдер­жу­вав страш­но­го ко­ня за по­во­ди. Кінь гар­цю­вав, як навіже­ний, ста­вав диб­ки, кру­тив­ся, як пти­ця в клітці, на усі бо­ки. По­ли чер­во­но­го шов­ко­во­го кун­ту­ша, чер­воні ок­са­ми­тові ру­ка­ви, за­су­кані до пле­чей, мет­ля­лись од вітру. Єремія сер­див­ся на не­покірли­во­го ко­ня. В йо­го очі зай­ня­ли­ся й блис­ка­ли гнівом.

«Пишна фігу­ра! Ой ко­ли б мені по­ди­ви­тись на йо­го очі», - ду­ма­ла Гри­зельда, виг­ля­да­ючи у вікно ка­ре­ти на Єремію. От кінь крут­нув­ся убік, май­ну­ли чорні ку­чері, блис­ну­ли чорні очі, ні! ніби карі… - «Який в йо­го сміли­вий пог­ляд! Це, пев­но, італіянець або який­сь вен­гер з Се­миг­радії», - по­ду­ма­ла Гри­зельда й вже не зво­ди­ла очей з чор­ня­во­го Єремії до са­мо­го ко­ролівсько­го па­ла­цу.

Довгий блис­ку­чий поїзд ти­хою хо­дою по­со­ву­вав­ся до ко­ролівсько­го двірця по вузьких ву­ли­цях. Ряд­ки ни­зеньких домків, кри­тих че­ре­пи­цею та дра­ни­ця­ми, а по­де­ку­ди й со­ло­мою, ма­ли без міри ве­ли­ку суп­ро­ти­лежність з розкішним блис­ком поїзду. Зда­ва­лось, ніби якимсь чу­дом та­ке по­зо­ло­че­не й по­цяцько­ва­не пер­ла­ми ди­во блис­ну­ло се­ред смітни­ка або десь се­ред се­ла, або на місці, вкри­то­му пи­лом та сміттям. Міщан та жидів на ву­ли­цях стов­пи­лась ве­ли­ка си­ла! Во­ни сто­яли дво­ма дов­ги­ми ря­да­ми впо­довж узеньких улиць і тільки витріща­ли очі на поїзд. По­зо­ло­чені ка­ре­ти, до­рогі коні, шаблі в зо­ло­тих піхвах, до­ро­га уп­ряж, об­ко­ва­на сріблом, ка­ре­ти та екіпажі, об­биті все­ре­дині шов­ком, зо­ло­то, срібло й пер­ли на маг­на­тах - усе те ся­ло, об­ли­те яс­ним світом сон­ця. Чер­воні, жовті, зе­лені й сині кун­туші, об­ля­мо­вані зо­ло­том, не­на­че ди­во­вижні квітки ма­нячіли пе­ред зди­во­ва­ни­ми міща­на­ми. Во­ни ще зро­ду ніко­ли не ба­чи­ли та­кої роз­коші се­ред польських ста­рих маг­натів за пе­редніших часів! Жид­ки з жа­до­бою в очах по­зи­ра­ли на зо­ло­то й пер­ли на лю­дях та ко­нях і тільки цма­ка­ли з ди­ва гу­ба­ми.

Розкіш вже за­па­ну­ва­ла в ті ча­си в Польщі. Шлях­та вже втра­ти­ла дав­ню ли­царську вда­чу і дав­ню прос­то­ту і ста­ла зовсім нес­тат­ко­ви­тою. Дав­ня зав­зятість та стат­ко­витість, давні прості зви­чаї вже тоді ви­па­ха­лись в неї до реш­ти. Вже за­па­ну­ва­ла розкіш у всьому. Шлях­та жи­ла так розкішно, що навіть чу­жо­земці ди­ву­ва­лись. Ця розкіш в уб­ранні, в їжі й на­по­ях на­во­ди­ла сму­ток на ста­росвітських панів - ли­царів, котрі ще не­дав­но їзди­ли на прос­тих дра­бин­час­тих во­зах і одя­га­лись в кун­туші з прос­то­го сук­на. Старі шлях­тичі, пог­ля­да­ючи на той блис­ку­чий поїзд, тільки хи­та­ли го­ло­ва­ми.

- І де во­ни по­на­би­ра­ли стільки срібла, зо­ло­та, перлів та ок­са­митів? - го­моніли міща­ни, див­ля­чись на те ди­во.

- Обдерли своїх хлопів, бо за­ве­ли страш­ну пан­щи­ну, гра­бу­ють і бе­руть в хлопів все, що тільки схо­тять. Це все ба­гатст­во - то пра­ця хлопів, - об­зи­ва­лись де­які старі міща­ни.

Король Вла­дис­лав V сто­яв на две­рях па­ла­цу й до­жи­дав ко­ро­ле­ви. Ко­ло йо­го сто­яли на­тов­пом старі маг­на­ти та шлях­тичі в ба­га­тих убо­рах. Хоч Вла­дис­ла­вові бу­ло тоді вже трид­цять сім років, але він був ще мо­ло­дий на взір та гар­ний з ли­ця, біля­вий та яс­но­окий. Дов­ге ру­ся­ве во­лос­ся спа­да­ло ку­че­ря­ми на плечі. Бо­ро­да бу­ла ко­рот­ка по тодішній шведській моді. Довгі прямі ву­си на­да­ва­ли муж­ності делікатній спанілій фігурі ко­ро­ля - ро­дом шве­да.

Королівська ка­ре­та ста­ла ко­ло две­рей. Му­зи­ки вда­ри­ли на привітан­ня мо­лодій ко­ро­леві ве­се­ло­го мар­шу.

Король Вла­дис­лав взяв під ру­ку мо­ло­ду ко­ро­ле­ву, повів до чи­ма­лої трон­ної за­ли, вивів по схо­дах до тро­ну, по­са­див її на троні. Двірські да­ми ста­ли по один бік тро­ну, маг­на­ти ста­ли по дру­гий бік. Де­котрі се­на­то­ри про­мо­ви­ли поз­до­ровні про­мо­ви ла­тинською мо­вою. Біскуп Ява­ринський од­повідав їм за ко­ро­ле­ву, хоч са­ма ко­ро­ле­ва й ро­зуміла ла­тинську мо­ву і вміла навіть нею го­во­ри­ти. Мо­лоді си­ни маг­натів стов­пи­лись на­тов­пом ко­ло по­ро­га. Єремія Виш­не­вецький, як по­то­мок давніх ли­товських князів, став по­пе­ред усіх і гор­дим оком зо­рив по світлиці на мо­ло­дих двірських дам. Не­на­ро­ком йо­го гострі очі впа­ли на Гри­зельду За­мой­ську. Во­на бу­ла най­по­казніша між усіма да­ма­ми, ви­со­ка, пос­тав­на, пле­чис­та та рівна ста­ном, як то­по­ля. В бла­китній сукні, в пиш­но­му виш­не­во­му кун­туші, з зо­ло­ти­ми по­зу­мен­та­ми, в зо­лотій діадемі на тем­но-ру­сих розкішних ко­сах, Гри­зельда За­мой­ська бу­ла ве­лич­на на взір, не­на­че якась ца­ри­ця. Єремії зда­ва­лось, що не Цецілія ко­ро­ле­ва в тих пиш­них па­ла­тах, а Гри­зельда, що Гри­зельді по­до­ба­ло б вий­ти по схо­дах і сісти на троні на місці не­ве­лич­кої су­хор­ля­вої німкені Цецілії. Гри­зельда підве­ла ясні очі й гор­до­ви­то пог­ля­да­ла на блис­ку­чий на­товп синів ба­га­тих маг­натів, її гор­до­виті очі не­на­че про­мов­ля­ли до їх: не­ма між ва­ми ні од­но­го та­ко­го, кот­рий при­пав би мені до впо­до­би, не­ма між ва­ми ні од­но­го мені до па­ри; усі ви не варті мо­го лас­ка­во­го сло­ва, мо­го лас­ка­во­го осміху, ви не для ме­не…

Після ко­рот­ких про­мов ко­роль по­чав знай­оми­ти мо­ло­ду ко­ро­ле­ву з маг­на­та­ми та чу­жо­земськи­ми пос­лан­ця­ми. Дов­гий ряд блис­ку­чих кун­тушів за­во­ру­шив­ся. Маг­на­ти один по дру­го­му ви­хо­ди­ли по схо­дах, цілу­ва­ли ко­ро­ле­ву в ру­ку, став­ши, давнім ли­царським зви­чаєм, на од­не коліно. Пе­ред Гри­зельди­ни­ми очи­ма дов­гим ря­дом за­ма­нячіли то сиві, то чор­но­во­лосі чу­би на підго­ле­них го­ло­вах, товсті чер­воні ли­ця з дов­ги­ми си­ви­ми куд­ла­ти­ми ву­са­ми, котрі на­хи­ля­лись до Цеціліної ру­ки. За маг­на­та­ми вис­ту­пи­ли мо­лоді си­ни маг­натів, і на чолі їх гор­до вис­ту­пав Єремія.

- Князь Єремія Виш­не­вецький з слав­но­го ро­ду Ольгер­да ли­товсько­го кня­зя, - про­мо­вив ко­роль до ко­ро­ле­ви.

Гризельда по­чу­ла ті сло­ва й пильно при­ди­ви­лась до мо­ло­до­го кня­зя. Єремія сто­яв пе­ред тро­ном,