Читати книгу - "Лихо давнє й сьогочасне, Мирний"

во­ля і див­не ди­во: од­них до домівки при­ве­ла, дру­гих з домівки підве­ла. Скілько-то панів не пе­ре­жи­ло її,- по­мер­ло! За­те ба­га­то кріпаків, про­па­щих та по­мер­ших, зно­ву най­шло­ся, ожи­ло! Мов ті ко­зач­ки по весні, що, як со­неч­ко яс­не пригріє, ви­ла­зять з неп­римітних щіли­нок, так во­ни, не знать звідки, по­на­ла­зи­ли в се­ла та ху­то­ри.

Старий Баш­кир теж не пе­ре­жив волі - по­мер; за­те з дідо­вої не­бо­ги Пріськи та ста­ла Про­цен­ко­ва Ма­ри­на. Так в один день, взя­ла Ма­ри­на та й пе­ре­ро­ди­ла­ся з Пріськи! "Я,- ка­же,- не Пріська, а Ма­ри­на!" й од­радя­ни зра­зу приз­на­ли її. Хоч Ма­ри­на пос­таріла й понікчемніла тро­хи, от­же всі приз­на­ли її за па­но­ву ку­му. Дех­то хва­лив­ся, що дав­но її пізнав, ще тоді, як дід Улас пе­ревів її в се­ло до ба­би-шеп­ту­хи, та, зна­ючи, яко­го ли­ха до­ве­ло­ся їй за­побігти, мов­чав.

Може, то бу­ла й брех­ня, тілько з то­го ча­су ніхто її не звав Пріською, а Ма­ри­ною, а найбільш - па­но­вою ку­мою. Зга­да­ли од­ра­дя­ни те чуд­не по­ку­ман­ня, а ще чудніше роз­ку­ман­ня. Са­ма Ма­ри­на їм повіда­ла, як. во­на, тіка­ючи світ за очі, наб­ре­ла на панську ота­ру. Вид­но, во­на бу­ла ду­же страш­на тоді, бо всі вівці так урозтіч і ки­ну­ли­ся; одні со­ба­ки не зля­ка­ли­ся; во­ни обс­ту­пи­ли її кру­гом і, не на­лу­чись на той час дід Улас, пев­но, розірва­ли б. Що далі бу­ло, во­на не при­га­дає. Знає тілько, як во­на опам'ята­ла­ся. Бу­ла тоді ніч тем­на та не­вид­на; дощ, як із відра, лив; грім на весь світ гу­кав, блис­ка­виці без­пе­рес­тан­ку світи­ли. Де во­на бу­ла - не зна­ла: під нею со­ло­ма ше­лестіла, на ній ряд­но ле­жа­ло… То, пев­но, був який­сь за­хист, бо чут­но, як дощ шумів, а кру­гом неї бу­ло су­хо. Це, роз­ка­зу­ва­ла во­на, щось за­мур­ча­ло, а далі за­каш­ля­ло­ся.

- Хто то? - спи­та­ла Ма­ри­на.

- Заговорила!.. Сла­ва бо­гу, за­го­во­ри­ла!- по­чу­ла во­на чийсь го­лос.

Як уже роз­виднілось, пізна­ла во­на діда Ула­са. Він біля неї, мов ко­ло ма­лої ди­ти­ни, хо­див, із своїх рук го­ду­вав і на­пу­вав, по­ки во­на зовсім очу­ня­ла. На зи­му в степ пе­ревів, у зем­лянці цілу зи­му дер­жав, на світ не по­ка­зу­вав, по­ки в неї ко­си не од­рос­ли. На вес­ну, як знай­шла­ся в неї доч­ка Ки­ли­на, він пе­ре­ко­чу­вав з ни­ми до Од­ра­ди, ще ціле літо при собі дер­жав та вже во­се­ни по­се­лив у ба­би-шеп­ту­хи, на­ка­зав­ши, щоб во­на се­бе ви­да­ва­ла за йо­го не­бо­гу Пріську.

Отак роз­ка­зу­ва­ла од­ра­дя­нам Ма­ри­на, й лю­ди, слу­ха­ючи її сум­ну при­повістку, йня­ли то­му віри.

- Слава бо­гу,- ка­за­ли во­ни,- вже та­ко­го далі не бу­де. Ми­ну­ли­ся на­шим во­ро­гам їх роз­коші, увірва­ла свя­та во­ля то­го на­ли­га­ча, що в'язав нас; ох­ля­не те­пер не­си­та пелька, що нас поїдом їла, та ще й як ох­ля­не, як ра­зом із людьми та й зем­лю од­бе­руть! - го­моніли лю­ди, важ­ко зітха­ючи та зазд­ро пог­ля­да­ючи на сте­пи безк­раї, ла­ни ши­ро­ко­полі та ліси тем­но-­сизі…- Все то на­ше бу­де! От тілько тре­ба слуш­но­го ча­су підож­да­ти. Що во­ни нам наділи ті, мов на сміх, ти­чуть? Та ще ка­жуть - і за те пла­ти! Яка пла­та, ко­ли во­но на­ше, на­ши­ми слізьми та кров'ю по­ли­те, на­шим по­том та ру­ка­ми здо­бу­те? Брех­ня то все, ви­гад­ки панські!.. Не бра­ти наділів, не бра­ти! До слуш­но­го ча­су підож­де­мо-все відда­дуть, дар­ма відда­дуть!.. До слуш­но­го ча­су, брат­ця, до слуш­но­го ча­су!

По всіх сто­ро­нах, з од­но­го краю до дру­го­го, за­хо­див кріпацький вик­рик: "до слуш­но­го ча­су", збен­те­жив кріпацькі надії, за­мо­ро­чив їх за­ду­рені го­ло­ви. Всі в од­ну шку­ру за­тя­ли­ся:

- Не хо­че­мо наділів! До слуш­но­го ча­су підож­де­мо!..

А най­більше всіх баш­ки­ря­ни:

- Луснула ста­ра со­ба­ка, а ще­ня­ти не страш­но! - гу­ка­ли во­ни.

За дру­ги­ми - й од­ра­дя­ни. Виїздив до них ста­но­вий, справ­ник; ми­ро­вий приїздив з опіку­ном, сам па­нич за­вер­нув, мо­ло­дий та бра­вий, як дуб, рос­лий.

- Хлопці! Раю вам наділи бра­ти, бо вам же гірше бу­де,- ка­зав він, вис­ту­па­ючи по­пе­ред опіку­на.

- Чули ми се не од те­бе од­но­го! Ти кра­ще свою хре­ще­ну матір наділи за те, що те­бе он яко­го ви­няньчи­ла! Ось при­ведіть ли­шень сю­ди Ма­ри­ну, хай по­ди­виться на сво­го хре­ще­ни­ка. Як­би бу­ла зна­ла, то ма­ло­го б у ко­лисці при­ду­ши­ла, щоб і світу не пас­ку­див!- од­ка­зу­ва­ли па­ни­чеві од­ра­дя­ни.

Утік Баш­ки­рен­ко від своїх ко­лись ти­хих та покірних од­ра­дян, нас­лу­хав­шись від них глу­зу та посміхів. А че­рез тиж­день в Од­ра­ду мос­калі най­шли, різка­ми на­ки­да­ти панські наділи. Та не такі од­ра­дя­ни ста­ли, щоб пос­лу­ха­тись: во­ни й бе­ре­зо­ву ка­шу поїли, а від наділів все-та­ки од­ки­ну­ли­ся. Дех­то й в царсько­му домі, де ве­ликі вікна, по­сидів, ка­зен­но­го хліба чи­ма­ло пе­реїв, а наділів не схотів бра­ти.- Ого­ро­ди та ха­ти - хай за на­ми, а наділів не хо­че­мо! - в од­ну шку­ру плес­ка­ли од­ра­дя­ни.

На то­му упер­ли­ся - так по них і ста­ло­ся. Че­рез півро­ку вий­шло, що па­нич їм ого­ро­ди да­рує, аби тілько підпи­са­ли ви­куп.

Спершу й на то­му за­тя­ли­ся.

- Які там по­да­рун­ки, ко­ли во­но на­ше? Спо­конвіку там жи­ли, діди та прадіди наші на то­му про­бу­ва­ли,- що ж там да­ру­ва­ти й що підпи­су­ва­ти? Ми - лю­ди темні; мо­же, там та­ко­го на­пи­шуть, що й зно­ву не­волі бу­ти… Не хо­че­мо підпи­су­ва­тись!..

Та свої діди зби­ли.

- Беріть, дурні, як­що да­ру­ють, да­ро­ва­но­му ко­неві в зу­би не див­ляться! Пишіться, що ого­ро­ди бе­ре­мо; на наділи тілько не пишіться. Наділи й так не вте­чуть від нас,- ра­яли діди.

Так на­пи­са­ли, підпи­са­ли й вти­хо­ми­ри­ли­ся. Поміж дру­ги­ми дістав­ся ого­род і дідові Ула­су. Хоч на са­мо­му краї се­ла, аж за май­да­ном біля зи­мо­во­го ко­лись Уласо­во­го ста­но­ви­ща, от­же, ого­род чи­ма­лий, а най­кра­ще на ньому-ха­та: но­ва, прос­то­ра, з ве­ли­ки­ми вікна­ми. Ста­рий Баш­кир років за три пе­ред во­лею ви­бу­ду­вав її зад­ля че­ред­ників та вівчарів. Тілько не­дов­го до­ве­ло­ся їм ко­рис­ту­ва­тись тією ха­тою. Як умер ста­рий, то че­ре­ду й ота­ри розп­ро­да­но, а ха­та зос­та­ла­ся пуст­кою, по­ки ото не діста­ла­ся дідові Ула­су.

- Добра ха­та, хоч ко­нем грай! Не та­ко­му б бов­ку­нові, як дід Улас, во­на ли­чить; от­же, хай і він по­по­товчеться. Він звик на прос­торі,- ка­за­ли од­ра­дя­ни, та не вга­да­ли.

- Не звик я в чо­тирьох стінах топ­та­тись та хатніх кло­потів слу­ха­ти,- ка­зав дід Улас Ма­рині, пе­ревівши її в свою ха­ту від ба­би-шеп­ту­хи.- Піду на сте­пи, Мо­же, де за­дер­жа­ла­ся хоч не­ве­лич­ка ота­ра. Дур­но за вівча­ря ста­ну, аби біля овець, бо вівця - смир­на собі, ли­ха тобі ніяко­го не за­подіє,- од­но плес­кав усю зи­му дід Улас, а на вес­ну зібрав­ся й по­дав­ся ку­дись із се­ла, ки­нув­ши на дог­ляд Ма­рині свою ха­ту з ого­ро­дом.

- Хай во­на тобі бу­де… Он у те­бе доч­ка ма­ла, а в ме­не - ніко­го. Як вер­ну­ся та