Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

- А он, - ру­га­ли­ся, - Мав­ра йде вже знов у свiт. Iде шу­ка­ти ци­га­на-па­ру, її од­ної за­ма­ло в се­лi. У вдо­ви­цi об­гор­нув її сум.

Вона вiд'їда­ла­ся гiр­ки­ми прокльона­ми, сип­лю­чи при тiм iск­ра­ми по­гор­ди з чу­до­вих своїх чор­них i сум­них очей, i йшла.

Вертаючи по кiлькох мi­ся­цях, а iно­дi i по ро­цi, по та­ких манд­рiв­ках на­раз пiд Ча­ба­ни­цю, втом­ле­на i роз­ча­ро­ва­на, ри­да­ла не­повз­держ­но з утi­хи, по­ба­чив­ши пiд­рос­лу пiд її неп­ри­сут­нiсть Те­тян­ку, яка тi­ши­ла­ся нею бiльше, як­би са­мою ма­тiр'ю. А Iва­ни­сi Ду­би­сi па­да­ла знов до нiг, як при вiд­хо­дi, i, цi­лу­ючи її ко­лi­на, мо­ли­ла:

- Приймiть ме­не знов до Те­тян­ки, слав­на гос­по­ди­не! Ме­нi бу­ло вас слу­ха­ти, а не сво­го ци­гансько­го ро­зу­му. На­бi­ди­ла­ся ли­ше мiж чу­жи­ми, наб­ра­ла­ся лай­ок, упо­ко­рень, ру­гань i знов по­вер­ну­ла, не по­ди­бав­ши нi­ко­го. Нi батька-ма­те­рi, нi про ди­ти­ну не чу­ла, нi про своїх лю­дей не роз­вi­да­ла­ся, нi про са­мо­го Ра­ду - ли­ше стiльки, що ме­жи чу­жи­ми людьми чу­дот­вор­ним зiл­лям тор­гу­ва­ла… i то тут, то там по­во­ро­жи­ла… i от гос­тин­ця вам та ду­шеч­цi своїй при­нес­ла. - При тих сло­вах ста­ви­ла якi-не­будь зви­чай­нi ла­кiт­ки, якi лю­би­ла са­ма прист­рас­но їсти, пе­ред по­важ­ну Iва­ни­ху Ду­би­ху i її ма­лу доньку.

В кiлька ро­кiв по пос­лiд­нiй манд­рiв­цi в свiт, са­ме як Те­тян­цi йшло на два­над­ця­тий рiк, ста­ну­ла Мав­ра од­но­го ра­зу пе­ред Iва­ни­ху Ду­би­ху з просьбою доз­во­ли­ти їй вi­док­ре­ми­ти­ся вiд неї i за­меш­ка­ти де­iн­де.

Iваниха Ду­би­ха зчу­ду­ва­ла­ся.

- Ви доб­рi для ме­не, мам­цю-гос­по­ди­не, - по­яс­ня­ла. - Ви i ва­ша го­луб­ка до­ро­га, але сiльськi лю­ди… вже над­то до­пi­ка­ють, глу­зу­ють тут в ва­шiм мли­нi з ме­не. - I з ти­ми сло­ва­ми розп­ла­ка­ла­ся на доб­ре.

- Як-то глу­зу­ють? - спи­та­ла Iва­ни­ха, зна­ючи доб­ре, що з бiд­ної не­щас­ли­вої глу­зу­ва­ли iно­дi се­ля­ни, особ­ли­во чу­жi в мли­нi.

- Та як же, не знаєте, ма­буть, i са­мi? - вiд­ка­зу­ва­ла розд­ра­з­не­но Мав­ра, за­ку­рю­ючи свою люльку та па­ка­ючи з неї го­лос­но, при­чiм на­би­ра­ла вiд­ва­ги опи­ра­ти­ся iно­дi на­вiть i са­­мiй Iва­ни­сi Ду­би­сi. - Все, кот­рий зай­де, - мов­ля­ла, - на ва­ше обiй­стя, пог­лу­зує з ме­не. "А ще дов­го бу­деш, - ка­жуть при­­мiв­ка­ми, - му­ку в мли­нi мо­ло­ти? Дов­го ще чор­ни­ми очи­­ма ко­ле­са обер­та­ти?" По­бий їх си­ла бо­жа, - зак­ля­ла. - Або знов, що най­гiр­ше жаль, бо се вже за вас i за мою до­нь­ку. "Обси­пуєш ти доб­ре, - пи­та­ють, - ха­ту Ду­би­хи ци­ган­сь­ким зiл­лям, щоб ба­га­чi на­вi­ду­ва­ли­ся до її доньки вже вiд­те­­пер? Во­на вже нiв­ро­ку, ади - пiд­рос­тає". А дру­гий ка­же: "Та де, - ка­же, - пiд­си­пує. Як­би сього вмi­ла, са­ма й со­бi б на­во­­ро­жи­ла, аби приїхав чор­ний з шат­ра, бо­дай на ста­рiй мiт­лi, i зас­ва­тав, бо ади, вже по­си­вi­ла, дар­ма що очи­ма свi­тить, як чор­ний кiт з-пiд пе­чi".

- От та­ке, гос­по­ди­не-мам­цю, за­чу­ваю я сот­ки ра­зiв вiд лю­­дей - i чим рiк, то все бiльше. Не год­на вже бiльше… А й вам нес­ла­ва, що та­ке вер­зуть про ту, що жи­ве в ва­шiй ха­тi, що ва­шу Те­тян­ку ви­ба­ви­ла й до­зи­рає. Не­хай я ус­туп­лю­ся з ха­ти, во­ни са­мi за­мовк­нуть.

Iваниха роз­сер­ди­ла­ся. Во­на не до­вi­ря­ла цiл­ком ци­ган­цi, про яку зна­ла, що в неї був хит­рий ро­зум i язик на мiс­цi i во­на вiд­ти­на­ла кож­до­му, хто пос­мiв її прик­рим сло­вом под­раз­ни­ти, гiр­ше, як оса.

- Я то­бi не вi­рю, Мав­ро, - го­во­ри­ла, ба­жа­ючи тим спо­со­бом ви­вi­да­ти­ся прав­ди­ву при­чи­ну пос­та­но­ви пiс­тун­ки сво­єї ди­ти­ни. - Не вi­рю я, Мав­ро. В те­бе iн­ша при­чи­на, що хо­чеш нас по­ки­ну­ти. Ме­не i мою ди­ти­ну. Лiп­ше ска­жи пра­в­ду i не кру­ти. Ти, ма­буть, змо­ви­ла­ся з де­яки­ми ци­га­на­ми пiд час твоїх манд­рi­вок i хо­чеш вер­та­ти на­зад в Угор­щи­ну. Чи не так?

Мавра за­пе­ре­чи­ла. Не до своїх лю­дей во­на хо­тi­ла. Як не вiд­най­шла до­сi батька-ма­те­рi, ди­ти­ни, ба на­вiть i чо­ло­вi­ка-во­ро­га та iн­ших лю­дей - вiд­те­пер не най­де, i їй вже бай­ду­­же. Во­на не до своїх лю­дей хо­че, що ви­ки­ну­ли її, мо­ло­ду, як звi­рю­ку з-по­мiж се­бе, знi­ве­чи­ли до­лю, - а спо­кою во­на хо­­че i вiд­те­пер за­жи­ти по їхньому зви­чаю. Ось що.

- Та як се? - зчу­ду­ва­ла­ся знов Iва­ни­ха Ду­би­ха, що нi­ко­ли не за­чу­ва­ла по­дiб­ної дум­ки з уст Мав­ри.

- Та ось так, - бу­ла вiд­по­вiдь. Тут во­на од­на лиш ци­ган­ка на все се­ло, на всю го­ру Ча­ба­ни­цю, а здається, i по­за Ча­ба­ни­цею, на всю око­ли­цю. Iва­ни­сi Ду­би­сi не тре­ба бiльше її до Те­тян­ки, бо Те­тя­на за два, за три ро­ки бу­де до­рос­ла i ста­не дi­во­чи­ти - от­же, їй, Мав­рi, iн­шої ро­бо­ти тре­ба, як го­диться спра­вед­ли­вiй ци­ган­цi.

- Та якої ж ро­бо­ти? - спи­та­ла знов Iва­ни­ха Ду­би­ха. Чи не бе­реться во­на са­ма до ро­бо­ти, яка їй най­бiльше по впо­до­бi? Хто ко­ли був го­ден при­си­лу­ва­ти її до то­го, чо­го не хо­тi­ла або не хо­тi­ла ро­би­ти. Ля­га­ла про­ти сон­ця i виг­рi­ва­ла­ся, щоб лиш не ро­би­ти то­го, що не лю­би­ла, або ди­ти­нi каз­ка­ми го­ло­ву на­би­ва­ла. А зи­мою лiз­ла на пiч, впев­ня­ючи всiх, що хо­ра, - то i хто ж ко­ли си­лу­вав її до чо­го?

- Се прав­да, - да­ла во­на вiд­по­вiдь не­на­че якось бо­лiс­но. Тут не си­лу­ва­но її нi­чим. То­му-то й вер­та­ла во­на сю­ди зав­ше на­зад, мов до своєї рiд­нi, дар­ма що тут не ци­га­ни. Але вiд­те­пер хо­че во­на вже про­жи­ва­ти на са­мо­тi. Геть са­ма. Он там, на Ча­ба­ни­цi. Там стоїть по­рож­нiй бур­дей-ко­ли­ба, над са­мим яром-про­пас­тю, що в нiм про­жи­ва­ли iно­дi за жит­тя са­мо­го гос­по­да­ря лi­том або зи­мою йо­го ча­ба­ни. Те­пер та по­ло­ни­на, що до неї на­ле­жав ко­лись бур­дей, спро­да­на, а бур­дей, нi­ким не за­меш­ка­ний, все ще на­ле­жить до Iва­ни­хи Ду­би­хи. Ту ко­ли­бу про­сить во­на вiд гос­по­ди­нi для се­бе i хо­че ту­ди на­зав­ше пе­ре­се­ли­ти­ся. А ко­ли вже гос­по­ди­ня вдо­во­лить її во­лю i не прог­нi­вається, то во­на ска­же їй по прав­дi, що хо­че там зай­ма­тись во­ро­жiн­ням. Там на Ча­ба­ни­цi рiз­не-пре­рiз­не чу­дот­вор­не зiл­ля - ли­хе i доб­ре - як ко­му що тре­ба, яким во­на вже не од­но­го не раз i тут, за пле­чи­ма гос­по­ди­нi, на но­ги пос­та­ви­ла i доб­ре вчи­ни­ла. Там бу­де во­на йо­го зби­ра­ти, су­ши­ти, i ко­му чо­го тре­ба, да­ва­ти, спро­да­ва­ти, i так бу­де жи­ти. Во­на знає ду­же ба­га­то лi­кiв i вмiє во­ро­жи­ти так, як ма­ло хто з ци­га­нiв - бо й ци­га­ни не всi ро­зу­мi­ються на зiл­лi i во­рож­бi або при­мiв­ках. Але її вчи­ли ще зма­леч­ку. Та­то й ма­ма. I тим во­на i ме­жи па­на­ми гро­шi за­роб­ля­ла… та зно­си­ла Ра­ду… бо­дай би йо­го по всiм свi­тi роз­нес­ло…

Заживши отак на Ча­ба­ни­цi, над яром, в ко­ли­бi, во­на