Читати книгу - "Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий"

А що являє собою література ретороманською мовою?

Ретороманська — четверта державна мова Швейцарії. Довгий час була мовою тільки усного мовлення. Писати нею, уніфікувати її почали тільки наприкінці ХІХ століття. А останні 30—40 років розвивається повноцінна ретороманська література. Читачів у неї малувато, тож у Швейцарії ретороманських письменників багато перекладають. Конфедерація виділяє на це чималі кошти. Використовують ретороманську мову тільки на сході Швейцарії, у ближчій до Італії частині. У ретороманській багато унікальних залишків із латини.

Чи можна сказати, що ретороманська мова «більш швейцарська», ніж інші?

Справді, це єдина винятково швейцарська мова. Та ще є діалекти у німецькомовних кантонах. Для там­теш­ніх жителів це їхня справжня мова. Я навіть сказала би, що німецька для них — лише друга мова.

А французька мова Швейцарії теж різниться від французької мови тієї ж Франції?

Ні, різниці немає. Хіба що кілька слів.

Чим франкомовна література Швейцарії відрізняється від французької літератури?

Із часом різниця зменшується. Молоді автори з різних країн Європи поступово починають творити одну й ту саму літературу. Загальноєвропейську. Та коли подивитися в минуле, то тридцять років тому були теми і традиції, притаманні суто швейцарській франкомовній літературі, — принаймні інакше ставлення до мови. Хай там що, гадаю, дуже довгий час ми суттєво відрізнялися від французів — бо не хотіли бути такими, як вони. Були автори післявоєнного періоду, які не вписувались у жодний з тогочасних чільних напрямів французької літератури. У 60-ті роки були письменники, яких можна було вважати близькими до течії «нового роману», але вони творили без зв’язку з «новими романістами» Франції, а часом навіть передували їм. Скажімо, Катрін Коломб. Це справді маловідома сторінка французької літератури.

Не хотіли бути такими, як французи… А може, не могли? Під час Другої світової війни Швейцарія зберігала нейтралітет. Отже, її досвід був унікальним. І ставлення швейцарських письменників до тих страшних подій мало бути іншим. Чи було відчуття провини?

У цьому контексті є одна цікава авторка Івет З’Ґраґен. Її батько — з німецькомовного кантону. Дитинство та юність Івет минули в Женеві, під час війни. Швейцарія була оточена, закрита, люди не мали зв’язку із зовнішнім світом. З’Ґраґен пише, що тоді їй не дуже кортіло знати, що є війна, що є геноцид. Про це вона дізналася потім.

Справді, ви маєте слушність, після війни швейцарці відчували сором, провину. Ми опинилися за рамками війни, ми не стояли пліч-о-пліч з іншими, ми не пережили ненависті та руїни. Швейцарці були в привілейованому стані, хоча всі ті роки вони жили в страху — раптом усе це закінчиться! Химерна вдача… Можна було зробити більше, можна було приймати біженців. У романі «Мовчазні роки» Івет З’Ґраґен пише про муки сумління після війни.

Чи можна сказати, що війна переділила швейцарців: на німецькомовних, які розмовляли мовою ворога, італомовних, які користувалися мовою колаборантів, і франкомовних, у яких була спільна з членами руху Опору мова? Відчуття в них, напевно, були досить різні…

Для швейцарців це стало величезною проблемою. Авжеж, Гітлер був нашим ворогом, і Гітлер розмовляв німецькою… Ставлення до мови ускладнилося.

Під час війни швейцарці щодня чекали окупації. Було відчуття, що диво скоро закінчиться. І що було робити? Вирішили: говорити про це не варто. Тож після війни запала глибока тиша. Ціле покоління замовчувало ті події.

Як живе театр у Європі? Чи є в нього майбутнє?

П’ятнадцять років тому я відповіла би: «Ні, на жаль, немає». Але нині театр знову стає важливою частиною життя. Швейцарські та французькі драматурги довго боролися за те, щоб у театрах ставили твори ще живих авторів. Так, на мою думку, відбуваються зміни на краще. Я впевнена, нині люди потребують театру — адже там є можливість зібрати велику громаду і спільно подумати над вирішенням якогось важливого питання. Звісно, видавці, що далі, то менше цікавляться п’єсами, але для оприлюднення творів є інтернет.

Я вірю в театр. Це місце, де люди збираються разом, аби відреагувати на проблему. Публіка мусить реагувати. Мені дуже подобається, коли глядачі залишаються після вистави і дискутують.

Навіщо ви написали продовження знаменитої п’єси про Ґодо?

О, замолоду я просто обожнювала Беккета! У мене було чимало знайомих акторів і режисерів, вже підлітком я знала, що писатиму п’єси, але з чого було починати? Дилема… Тож я взялася за Беккета. Віддала йому належне, та одночасно тим текстом я хотіла сказати: так, Беккет чудовий, але можна писати й по-іншому. Ми, теперішні, потребуємо іншого.

А без тексту, без п’єси театр може існувати?

Аякже! І існує. Скажімо, змішують театр із танцем. Або взагалі обходяться без тексту, роблять такі собі колажі. Але для мене п’єса залишається важливою частиною театру, бо фабула — відправний пункт, від неї відштовхується думка, люди починають замислюватися. Навіть Брехт у своєму «новому театрі» не відмовлявся від фабули. Спершу слід побудувати щось із тексту, а вже потім ця конструкція — за допомоги постановника і акторів — народжує іншу.

Ви керуєте асоціацією «Будинок літератури в Женеві». Що це за організація?

У багатьох містах Європи діють будинки для письменників. Тільки в Німеччині їх десятки. А у франкомовних кантонах Швейцарії довгий час не було жодного. П’ять років тому ми вирішили створити в Женеві Будинок літератури, який мав би тісні зв’язки з подібними установами у німецькомовних кантонах, Франції, Бельгії, інших країнах. Із 2006 року влаштовуємо «кочові сезони»: нас запрошують до театрів, музеїв, бібліотек, спільно з нами влаштовують літературні та поетичні вечори. Віднедавна в нас є будинок у центрі міста. У ньому ми зустрічаємось, дискутуємо, читаємо свої твори. У нас можна отримати всю інформацію про історію та сучасність швейцарської франкомовної літератури. Навіть кав’ярня діє.

У Європі два типи письменників: зірки на кшталт Фредеріка Бегбедера чи Амелі Нотомб — їм будинки письменників точно не потрібні, — а є й інші, немодні, відомі у вузькому колі. Здебільшого вони залежать від ласки держави. Наскільки важливою є державна підтримка для швейцарських письменників?

Справді, у Швейцарії та Франції держава підтримує письменників, але значною цю підтримку не назвеш. Можна отримати стипендію, але дається вона нечасто і ніколи кілька разів поспіль. Заробити на життя літературою у Швейцарії неможливо —