BooksUkraine.com » Сучасна проза » На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз 📚 - Українською

Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

113
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари)" автора Станіслав Вінценз. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 194
Перейти на сторінку:
сіл. Гості ж пригощали робітників молоком, коржами і бринзою. Крім італійців і словенців, були там робітники, візники і гості щонайменше з шести сіл.

Порядок денний у колибі є незмінним і більш монотонним, ніж деінде. Крім свят, робітники щодня виходять удосвіта, а повертаються з сутінками. Кожен на своєму місці і вже не рухається. Втома, тіснота і тепло.

— І отак у вас щодня? — запитував Фока, — однаково?

— Дав би Бог, аби так щодня, — відповідав спузар, — і дякувати Богові, що нічого не діється. Бо якби так щось, то не дай Боже, — хіба-що отак гості прийдуть з села, як ви, ґаздо. Хіба-що у якесь свято старий Максимко з Явора нам щось прочитає з грубої книги і новини свої з того світу нам розкаже.

І все ж всупереч тим найтіснішим межам життя і змученого тіла, люди люблять цю вечірню ватру. Потім згадують її з приємністю. Ватра не тільки гріє, не тільки годує. Ватра притягає людей з сусідніх поселень, ватра зближує людей, ватра тішить. А тут же ж ніхто нікого не прив’язує, кожен є вільним, покинути роботу може, коли захоче. Віддаленість від хат, від сімей, а також від буденних клопотів часом возносить понад буденність. Люди завжди мають один одному що сказати. Розмовляють більше, ніж коли-небудь.

А про що? Зранку — про власні сни. Це щось, наче новини звідкись. Довгими вечорами — про дідівські розповіді, про пастирські і мисливські пригоди. І сіються потім розповіді з села до села. Ватра лісної колиби вміє виткати у якусь узорчасту тканину такі думи і такі мрії, які без неї загаснули б. Іноді вони обговорюють справи даного дня, про новини з сіл, ба навіть про політику. Про яку ж? Ясна справа, що не про панську, ані не про віденську, ані не про станіславівську, а навіть не про косівську. А так от про свою власну, тобто про жаб’ївську, про криворівненську. Майже щодня вони грають і співають. А у свята і не одну пісню складуть, яка звідси помандрує селами, втиснеться до віддалених присілків, як вперта форель до найвужчої водяної течії. Адже зрозуміло, що при такій близькій праці зі змінною і твердою природою, наказує природа.

Каже Фока до спузара:

— Добре вам тут, добре кажете? Але чи цього всього не занадто? А як тут, коли гуляють снігові заметілі, або відлига, або повінь? Не хворієте?

— То й що? — перебив синьоокий Юрійко, — мій батько літував двадцять років полонинами, а очі має такі, що тільки вдалину дивитись, як птах. Він каже, що ще не зазнав такої ганьби, щоб літувати у хаті і спати на печі чи й навіть на ліжку. Ой, ні. Лише там у стаї, на сукатій лавочці, або на підлозі втоптаній коло ватри. Ну, то і я зможу якось перезимувати тут з дванадцять зимок на Руському.

— І не хворієте? — повторив Фока.

— Ну, буває, от Чорниш хотів наслідувати Матійка Зеленчука і так на спір носив у зубах повну бербеничку бринзи. Та він не з тієї кості. Тож попсував зуби і хворів.

Всі сміялися і сам Чорниш, сміючись, показував при ватрі щерби в зубах.

— Видите, як ми хворіємо? Хіба б колода, хіба б прьичка…

— От, дав би Бог, щоб все щасливо! — поспішно вставив спузар, — бо тут щодня, щогодини…

А власне в лісній колибі найменше пам’ятають про щоденні небезпеки, які підстерігають на бутині. А може просто про них найменше говорять. Бо чого накликати біду? Часом якесь таке слово непотрібне вилетить з уст… Як несамовитий кажан, як огнистий птах.

Відколи Фока з робітниками увійшли до колиби, занурилися у доброзичливу монотонність, котра кожного гріє і несе кожного, наче хвиля снів туди, за чим тужить його душа.

Тимчасом вже з вечора залопотіла темна звістка. Оббігла ватру. Отже один з італійців, Каміо — говорили — не повернувся до колиби. І далі питання чи невпевненість? Мабуть, щось з ним трапилось. Він щодня обходив і перевіряв ризи. Може цього разу…?

Переважно з таких походів Каміо сам повертався з сутінками. А зараз вже ніч, а його немає та й немає. Його кликали, свистіли, спузар навіть заграв у трембіту сигнал тривоги. Все даремно. Що ж робити? Велика група робітників зі смоляними лучинами, зі зброєю, з лопатами і чеканами вирушили до лісу на пошуки. Фока пішов з ними. З труднощами знайшли Каміо мертвого і то не коло ризи, але глибоко внизу на дні урвища. На ньому не було видно ані ран, ані якихось особливих пошкоджень. Може його вдарило колодою. Може злякався, похитнувся і вбився, падаючи у провалля?

Біля півночі принесли тіло, поклали на смерековому ложі перед колибою і старанно прикрили кожухами. На вході до лісу розпалили ватру. Спузар часто виходив з колиби, затягав на трембіті похоронні ноти, лагідно сумні, але гучні. Здалеку поверталося відлуння, відповідали ліси. Лісні яри на Руському досі не чули таких тонів. Самі ліси помирали тихо.

Спузар повертався у колибу задуманий, заклопотаний. Тихо казав:

— Не надивитися, братчику. Які там високо над горами зірки. Косарі. Блищать. А прислухатись, то й коси дзвенять. Косять, косять.

Фока викладав принесені запаси і пригощав усіх.

— Дивіться-но, тут щось важке, — здивувався він, — га, це Танасенько мені увіпхнув нишком такий сир великий, як камінь, щоб я, борони Боже, не зголоднів, — сміявся Фока.

Він поліз у другі бесаги по горілку. Дивиться, аж там щось таке важке. Га, це та сама бербеничка, з якої вони пили вчора, знову наповнена. Постарався Танасенько. Хто ж би його не знав.

Куштували Танасенькову горілку старі й молоді. Смакували.

— У цій дельорній горілці, — говорив Фока, — весь Танасенько і вся Чорногора.

— А чого Чорногора? — запитав хтось.

— Ану пробуйте, — відповів Фока, — тут і мед є, багато меду і материнка, і кріп і ялівець. Більш того. І джінджора з Чорногори. Щоб легені були здорові, щоб тягарі на плечах носити легко. Ну і скусивник, бачиш, аби ти не перелякався у лісі.

— А може й мадриґан? — запитав Юрійко Грабчук.

— Мабуть, що є. Ану розкуштуйте добре.

Цмокали, добре куштували.

— Господи, — майже жахнувся Юрійко, — це ж нам зараз почнуть духи привиджуватися, а бідний Каміо сяде з нами до горілки.

— Не бійся, не бійся, — відповів Фока. — Танасенько мудрий, солодкого меду дав багато, терпкості і гіркоти не пошкодував. Всього в міру. Ну і мадриґану пару крапель запустив. Стільки, скільки треба. Так, для навіженства. Бо без дурійки цей світ не має смаку, як і без вітру.

— От тільки,

1 ... 8 9 10 ... 194
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"