Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

Всі сміялися, смакували чарівний напій. Закушували то буженицею, то сиром, то коржом.

3

І отак сам собою, без потреби, щоб хтось вирішив, щоб хтось наказав, появився знаний вже нам старий обряд пильнування коло мертвого — посіжінє.

Спочатку жартівливі питання і відповіді, потім приповідки, ігри, забавні сценки, дотепи, окрики, і навіть — правду кажучи — блюзнірства так, як завжди. Все це було тим більш забавним, що всі сиділи навпочіпки, у тисняві, голова коло голови, плече коло плеча. Йосенько, що вже був своїм у горах і бувалим серед людей, участі у християнських обрядах не брав, але при цьому пив з ними і закушував своїм власним хлібом та Танасеньковим сиром. Мило посміхався тоді, коли це було потрібно. Іноді спузар знову виходив з колиби і знову звучала трембіта сумно спогадом і жалобою. Тоді всі замовкали, припинялося посіжінє. Після чого знову галасливо звучала колиба, що була на сторожі традиції.

Тільки італійці і словенці переглядалися здивовано, перемовлялися поглядами майже налякані, наче в цьому обряді було якесь знущання чи богохульство. Потім втомлені і збайдужілі дрімали. Подрімавши, прокидались і позіхали. Споглядали знеохочено і понуро. Мабуть, більше, ніж коли-небудь, вони почувалися покинутими, самотніми, у чужій пущі, на краю світу.

Фока, сідаючи навпочіпки перед кожним з італійців, припрошував і частував кожного окремо. І розуміючи, що діється, що італійцям не до смаку така урочистість, розмовляв з кожним окремо. Він приязно втішав італійців, розпитував про Каміо, про його походження, про його сім’ю. І запрошував усіх до себе до Ясенова у гості. І говорив так:

— Ви, може, гадаєте собі, що нам Каміо не надто в голові, що ми не жаліємо його тому, що він чужий. І що через це ми розважаємося. Навпаки! Цей старий християнський звичай і призначений власне для того, щоб розвіювати скорботу.

Заклопотані італійці кивали з неохотою головами, стенали плечами і знову дивилися один на одного. Щоправда, і вони не забагато знали про померлого. Тільки те, що колись він був цирковим скачком, про сім’ю він не розповідав, здається, що в нього і не було родичів. Хороший був чоловік — казали — любив жарти, циркові витівки показував, але переважно по лісі ходив сам.

Маючи перед собою таку чемну людину, яка до того ж ще й розуміла рідну італійську мову, Маріо відповів Фоці дещо сміливіше:

— Не дивуйтеся, сеньйор, що ми зажурені і сумні. Відколи це треба веселитися при померлому товаришеві? І у нас сидять коло мертвого, але як? У нас, у християн по-божому Євангеліє читають, у нас цілу ніч побожні пісні співають. А тут? В цьому немає жодної втіхи. Від цього гучного сміху, від забави — то, мабуть, ще сумніше стає і серце болить. Та що дивуватись? Для нас все це безбожне, поганське і грішне. Не гнівайтеся, сеньйор, але якщо ви вже запитали…

Фока переклав слова Маріо своїм і тоді один за одним люди підсувалися до Маріо, сідали навпочіпки і один поперед другого сердечно промовляли, щиро переконували: — Ви такі вправні люди, досвідчені і чемні, а не можете зрозуміти, що ми хочемо вас утішити.

— Ви не розумієте християнського звичаю. Послухайте, подивіться.

З таким безладом Фока не міг дати ради, не міг перекладати, що кожен з них говорив.

Більш того, пожвавився ще й Йосенько. І він хвалив старий християнський обряд. А вставляючи румунські слова і калічачи їх — бо гадав, що так його краще зрозуміють італійці — пояснював повільно, поважно. Всі слухали мовчки.

— Найкращий наш рабин, наш хасидський рабин, а це означає найбільш побожний, вчив так. — А це така світла голова! Що тут довго говорити! Ну, як сонце там високо над Руським — звали його ребе Нахман фин Брацлав. Він казав так: Коли на свята туга плаче в кутку, то треба її обійняти, пригорнути, от так, ну і вхопити її до танцю. Хай і смуток танцює! О! це звичай неабиякий! Це побожний, солідний звичай.

Фока ще раз намагався пояснити Маріо й іншим італійцям, що це звичай цілком християнський. А також згідно з юдейською релігійністю — як нам каже Йосенько — цілком пристойний і бажаний.

— Ми зовсім не кажемо, що ваш звичай поганий, чи це жалібні співи, чи побожні читання. Боже борони! Тільки наш звичай старий, старіший і від батьків, і від дідів, і від прадідів наших — для нас найкращий. Він і нас переживе. Старі люди пояснювали, що нам не потрібні жалібні пісні, бо люди б від жалю розум втратили. Колись навіть казали, що сміх і веселість вкупі, як тільки бичом хляснуть, то відразу проженуть смерть і нечисту силу. А чому? Хто ж це знає? Тож я, мабуть, ще скажу з власного розуму, бо здається, що так легше зрозуміти. Справа в тому, я так думаю, що у вас сусіди близько, у вас і вуличка, і костел, і дзвони. — А у нас? Кожне поселення далеко від світу, кожна хата далеко від іншої, а раніше ще дальше були. Заїде смерть до хати, як вельможний пан четвіркою. Хто знає, звідки? Втарабаниться зухвало, безжально. І вхопить собі, кого захоче. І запанує: я тут пан! я ґазда цього світу! Ну, і іншим живим зуби покаже, до стінки припре, до підлоги схилить, знівечить. Тоді, як тільки трембіта дасть знати, що хтось вмер у хаті, народу насиплеться до хати звідусюди, як листя. Влаштовують посіжінє. Ну і смерть присяде навпочіпки в кутку. Вже не насідає. Але вдови бідкаються, з розуму сходять, сироти скиглять, а навіть сусідки-плакальниці виспівують жалісні плачі. Та сусіди, друзі і гості не полишають їх, цілу ніч чатують, втішають їх обрядом, смуткові і смерті не дозволяють приступати до живих. Бо смуток гризе людину, сушить її і душить. І отак півживою до смерті тягне. А по дорозі ще й десь до гріха, до злості, до ненависті затягне. А ті старі урочистості втішні ще й нас пов’язують, тримають разом краще, ніж праця. Тоді люди люблять одні одних, признаються одні до одних. І померлий це бачить, і, мабуть, радий з цього. Бо це по-людськи. І Бог це бачить. А чого ж він ще від нас хоче? Отже, це і по-божому. Коли один листок відірветься, впаде на землю, зашумить