Читати книгу - "Самоцвіт семи зірок, Брем Стокер"

— Ви певні? І можете при потребі це довести?

Вона завагалася, перш ніж відповісти:

— Я певна цього, але боюсь, що довести це буде непросто. Сильвіо спить у моїй кімнаті в кошику. Я вклала його спати вчора ввечері: пам’ятаю, як накривала його покривалом. Уранці я сама дістала його з кошика. Тут я його не бачила, проте, звичайно, це не має великого значення, адже я потерпала за батька і була занадто зайнята ним, щоб помітити Сильвіо.

Лікар засмучено похитав головою.

— Хоч як там було, а зараз нічого не доведеш. Кожен кіт облизує собі лапи, тож слідів крові уже не знайти.

Ми знову замовкли, і знову мовчанку порушила міс Трелоні.

— Але зараз, коли я про це думаю, то розумію, що бідний Сильвіо не міг поранити батька. Мої двері були зачинені, коли я вперше почула шум, як і батькові, коли я біля них прислухалася. Коли я увійшла, рана вже була, тож це сталося до того, як Сильвіо міг пробратися всередину.

Це було вагоме пояснення, надто ж для мене, бо, на мій погляд, воно задовольнило б навіть суд присяжних. Зняття обвинувачень із Сильвіо принесло мені виразне задоволення, може, тому що це був улюбленець міс Трелоні. Щасливий кіт! Господиня його дуже втішилася, коли я сказав:

— Вердикт: невинний.

Доктор Вінчестер, помовчавши, зауважив:

— Мої вибачення паничу Сильвіо, але я досі спантеличений, чому він так гостро настроєний проти мумії. Чи він так само реагує на інші мумії у будинку? Припускаю, їх тут багато. Я помітив три в холі, коли увійшов.

— Їх тут чимало, — відповіла вона. — Деколи й сама не знаю, де я — в приватному будинку чи в Британському музеї. Але Сильвіо зважає тільки на цю мумію. Може, тому що це мумія тварини, а не чоловіка чи жінки.

— Це, певно, мумія кота! — сказав лікар, стрепенувшись, і пройшов через кімнату, щоб поглянути на мумію уважніше. — Так, мумія кота, і дуже витончена, до речі. Якби це не був особливий улюбленець якоїсь поважної персони, його б ніколи так не вшанували. Погляньте! Розфарбований футляр і обсидіанові очі — такі ж, як у мумії людини.

Надзвичайна річ — це тяжіння представників одного виду. Ось мертвий кіт — і все; йому, мабуть, чотири чи п’ять тисяч років — а другий кіт, іншої породи, з практично зовсім іншого світу, готовий налетіти на нього так, ніби той не мертвий. Я б хотів трохи поекспериментувати, якщо ви не заперечуєте, міс Трелоні.

Трохи повагавшись, вона відповіла:

— Звичайно, робіть усе, що вважаєте за потрібне чи доречне, але, сподіваюся, це не потурбує мого Сильвіо і не зашкодить йому.

Лікар усміхнувся.

— 0,3 Сильвіо все буде гаразд: я прибережу своє співчуття для другого.

— Що ви маєте на увазі?

— Панич Сильвіо нападатиме, а другий кіт страждатиме.

— Страждатиме? — в її голосі зазвучав біль.

Лікар всміхнувся ширше:

— О, будь-ласка, не переживайте за це. Він не постраждає так, як ми це розуміємо, можливо, лише структура і зовнішній вигляд.

— На Бога, що ви маєте на увазі?

— Лише те, моя юна леді, що антагоністом буде мумія кота, така, як оця. Припускаю, на Музейній вулиці їх достатньо. Я принесу одну сюди і поставлю замість цієї мумії — ви не вважатимете цю тимчасову заміну порушенням батькових інструкцій? Тоді ми дізнаємось, Сильвіо протестує проти всіх котячих мумій чи тільки проти цієї.

— Хтозна… — сказала вона. — Батькові інструкції здаються дуже чіткими. Та, зважаючи на обставини, потрібно зробити все, що може піти йому на користь. Припускаю, що з цією котячою мумією не може бути зв’язано нічого особливого.

Доктор Вінчестер промовчав у відповідь. Він сидів непорушно з таким насупленим виразом обличчя, що його понурість передалася і мені, й у цьому повчальному збентеженні я почав дужче усвідомлювати незвичайність подій.

Кімната з її чудернацькою обставою давала поживу для роздумів. Там було так багато прадавніх реліквій, що вони мимоволі переносили вас у дивовижні краї й давні епохи. Велика кількість мумій і пов’язаних із муміями речей, які, здавалось, назавжди огорнув гострий аромат бітуму, спецій і живиць — «бальзамічних запахів Нарду і Черкесії», — не дозволяла забути минуле.

Певна річ, світла в кімнаті було небагато, та навіть і воно було тьмяне. Кімната була велика, з високою стелею. У ній було чимало місця для речей, котрих зазвичай у спальні не побачиш. У віддалених кутках зависли тіні моторошних форм. Велика кількість мертвих і реліквій минулого так впливала на мене, що вже не вперше ловив я себе на тому, що з острахом озираюся доокруж, наче боюся чиєїсь незримої присутності. В такі хвилини не могла мене втішити чи заспокоїти навіть присутність доктора Вінчестера і міс Трелоні.

Побачивши доглядачку Кеннеді, я відчув полегшення. Ця ділова, здібна і певна в собі молодичка аж випромінювала безпеку і спокій. Вона володіла таким почуттям здорового глузду, що воно немовби аж поширювалося довкола неї. Поки вона не прийшла, я снував різні фантазії, котрі стосувалися хворого і його оточення, а з її появою він знову став звичайним пацієнтом, кімната стала лікарняною палатою, й тіні втратили свої моторошні властивості. І тільки той химерний Єгипетський запах був незмінним. Ви можете покласти мумію в скляний футляр і герметично закрита його, щоб руйнівне повітря не проникло всередину, але вона все одно поширюватиме довкола свої пахощі. Хтось може подумати, що за чотири чи п’ять тисяч років той дух міг і вивітритися, але досвід учить нас, що ці запахи існують і їхні секрети нам не відомі…