Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Дон Еліджо Пеллегрінотто зауважив мені, що хай би як нещадно ми намагалися знищити, розтрощити ілюзії, створені мудрою природою для нашого блага, це нам не до снаги. На щастя, люди забудькуваті.

Це правда. В ті ночі, що, згідно з календарем, мають бути місячними, наш муніципалітет не засвічує ліхтарів, і ми частенько — хмарної години — сидимо в темряві.

Хіба ж це не доводить ось що: в глибині душі ми й досі віримо, ніби місяць сходить на небі лиш на те, щоб світити нам уночі, як сонце світить удень, а зорі — щоб тішити нас чудовим видовищем? Саме так. Нам дуже часто хочеться забути, що ми — наймізерніші атоми і не маємо жодних підстав шанувати й цінувати одне одного, бо ми здатні перегризтися за якийсь клаптик землі і потерпаємо за такий дріб’язок, що самим стало б соромно, якби могли глянути на себе збоку й осягнути, хто ми є насправді.

І все ж таки (попри ці зауваги) я насмілююсь розповісти історію свого життя, бо вона незвичайна. Не буду широко розводитись, а розповім якомога коротше і лише про те, що вважаю за потрібне.

Звичайно, деякі факти не прикрасять мене, але зараз я живу за таких виняткових умов, що ніби стою поза життям, отож дозволю собі махнути на все рукою і не церемонитися.

Отож послухайте.

3. Дім і кріт

Я занадто поспішив, сказавши, що знав свого батька. Я його не знав. Мені було чотири з половиною роки, коли він помер. Поплив своїм кораблем на Корсіку в торгових справах та вже й не вернувся додому. Він помер там за три дні від злоякісної лихоманки, маючи з роду тридцять вісім років. Залишив чималий статок дружині та двом синам — Маттіа (яким був я і колись знову стану) та Роберто, на два роки старшому за мене.

Дехто з місцевих старожитців подейкує, ніби велике батькове багатство має, делікатно кажучи, таємниче походження (та тепер воно вже не кине найменшої тіні на покійного, бо цілком перейшло до інших рук).

Кажуть, буцімто батько здобув його в Марселі, обмахлявши в карти капітана англійського торговельного судна. Той невдаха просадив усі гроші, які були при ньому (певне, кругленьку суму), та ще й програв кілька тонн сірки, яку з далекої Сіцілії віз для одного ліверпульського купця, що найняв пароплав. Бачте, навіть це знають! А ім’я? Така дрібничка нікого не обходить. Безталанний англієць знявся з якоря, заплив у відкрите море та й утопився з відчаю. Тож по прибутті в Ліверпуль корабель полегшав і на вагу капітана. А зажиток мого батька обтяжували заздрощі його краян.

Ми володіли землею і будинками. Мій батько, людина завзята й діловита, не вів своїх комерційних справ в одному місці, а мандрував на легкому трищогловому вітрильнику по всіх усюдах, закуповуючи найрізноманітніші товари і вигідно перепродуючи їх. При цьому він не спокушався великими й ризикованими оборудками, а вкладав капітали в земельні ділянки й будинки тут, у рідному містечку, де сподівався любісінько жити собі з дружиною й дітьми, тішачись достатком, здобутим так нелегко.

Спочатку він купив ділянку землі — Дує Рів’єре з буйно-зеленими оливами й пишними шовковицями, потім маєток Стіа, через який протікав повноводий потічок (батько не забарився побудувати на ньому млин); тоді все узвишшя Спероне, найкращі виноградники в наших краях, і, нарешті, Сан-Роккіно, де він побудував розкішну віллу. У містечку, крім будинку, в якому ми жили, нам належало ще два інших, а також великий склад, що його тепер обладнали під корабельню.

Нагла батькова смерть зруйнувала нас. Моя мати, неспроможна сама порядкувати спадком, мусила довіритись чоловікові, котрому батько зробив стільки добра, що його суспільне становище геть змінилось. Отож той чоловік мав би з самої лише вдячності до свого благодійника опікуватися його осиротілою родиною. Це не вимагало б від нього ніяких жертв, хіба що трохи чесності й старанності.

Свята жінка моя мати! Тиха й сором’язлива від природи, не знала вона ні життя, ні людей, була наївна й довірлива, мов дитина. Говорила гугняво і так само сміялася, хоча щоразу, ніби соромлячись свого сміху, стуляла губи. Дуже тендітна, вона після батькової смерті почала нездужати, але ніколи не нарікала на свої хворощі. Може, гадала, що їй треба було померти з горя, і дякувала богові за те, що він заради малолітніх дітей тримає її, таку хирну та немічну, на цьому світі.

До нас вона почувала майже хворобливу ніжність, трепетну й бентежну. Мати хотіла, щоб ми й на крок не відходили від неї, наче боялася втратити нас назавжди. Як траплялося котрому відлучитися бодай на хвильку, вона відразу непокоїлась і посилала служниць на розшуки.

Вона сліпо корилася чоловікові, а овдовівши, відчула себе пропащою в цьому світі. Тепер мати виходила з дому лише в неділю вранці — йшла до найближчої церкви на утреню в супроводі двох старих служниць, з котрими поводилася, як з близькими родичками.

У великому нашому будинку тільки три кімнати були відведені під помешкання, а в інших, які абияк доглядали слуги, ми з Робертіно пустували.

Спорохнявілі старовинні меблі й збляклі фіранки в цих кімнатах ширили затхлість, властиву старожитнім речам і подібну до подиху іншої доби. Я пригадую, що не раз уважно роззирався довкола, вражений і спантеличений німою нерухомістю цих предметів, які стільки літ простояли без руху, без життя.

Подеколи маму навідували родичі. Найчастіше приходила до нас батькова рідна сестра, гордовита стара панна з тхорячими очицями на смаглявому обличчі. Звали її Сколастикою. Вдачі була тітка Сколастика норовистої та сварливої, отож довго в нас не затримувалась, бо тільки-но зачне бесіду, як уже й розпалиться до нестями і вибіжить геть, ні з ким не попрощавшися. У дитинстві я дуже боявся її і прикипав до неї поглядом, коли тітка, мов знавісніла, тупала ногою по підлозі і кричала на маму:

— Чуєш? Під мостинами яма! То кріт! Кріт!

Тітка Сколастика натякала на нашого управителя Маланью, що потай копав яму в нас під ногами. Тітка Сколастика хотіла (я довідався про це пізніше), щоб мама неодмінно вдруге вийшла заміж. Як правило, зовицям такі думки