Читати книгу - "Уот"

Уот підійшов до вогню і сів на стільці. Він поставив валізи додолу на чудову червону підлогу, зняв капелюха, позаяк він уже досяг своєї мети, почухав свою ріденьку руду чупринку і поклав капелюх на стіл. Вийшов прегарний натюрморт — Уотова лисина, де-не-де поросла сіро-рудими кущиками, і яскрава, блискуча підлога під ним.

Уот побачив у каміні за ґратами купу сірого попелу. Але варто було йому затулити лампу капелюхом, як попіл на очах рожевів, а камін майже зникав у темряві, майже, але не повністю. Зісподу з тихим органним гудінням у бік димаря здіймалися сухі билинки та іскри і весело пурхали вгору, до димаря.

Уот деякий час займався тим, що то насовував на лампу свій капелюх, то знімав, то трохи більше, то менше, і стежив, як у каміні попіл сірішає, червоніє, сірішає, червоніє, попіл, камінний попіл. Уот так захопився сованням капелюха уздовж лампи, що не чув і не бачив, як відчинилися двері й до кухні зайшов якийсь чоловік. Отже, його здивуванню, коли він покинув гратися і підвів очі, не було меж. Тим більше, що то була лише гра, невинна забавка з метою згаяти час.

У цьому було щось таке, чого Уотові, знову ж таки, не збагнути ніколи, якби він пильно не стежив за тим, що робиться довкола нього. І річ не в тім, що подібне знання могло стати йому у пригоді, або зашкодити, або втішити, або боляче вразити, та де там. Все ж йому робилося ніяково, коли він мізкував про всі ці маленькі зміни у декораціях, про дрібні набутки і втрати, про те, що з’явилося і що зникло, про світло, яке то дають, то забирають, про всі ці марні й короткочасні дари, ніяково й дуже дивно міркувати про всю ту дрібноту, яка супроводжує всякі людські появи, перебування, виходи, дивно і ніяково, та й проживи він хоч двісті років, все одно не збагнув би ні крихти з того, що воно все таке єсть-означає, як і коли з’являється, що від того міняється, скільки воно триває, як поводиться, як виглядає порівняно з іншими, як і коли ті інші з’явилися, як виглядали порівняно з тим, що було до того, до того, як усі вони прийшли до того, як усі вони пішли.

На чоловікові був гарно пошитий довгий фартух зеленого сукна. Уотові здалося, що він зроду не бачив гарнішого фартуха. Спереду була глибока кишеня, в якій чоловік ховав свої руки. Уот бачив, як там щось рухалося, набухало, випиналося і западало, у тих, очевидно, місцях, де сіпалися вказівний і великий палець, котрі стискалися, мов кусачки.

Чоловік ретельно обдивився Уота і вийшов, нічого не пояснивши. Тоді Уот, щоб не сидіти без діла, повернувся до своєї забавки з лампою. Але зразу ж покинув цю гру. Тому, очевидно, що всі жаринки, які були в каміні, згасли і не червоніли, не жевріли навіть у темряві.

Залишившись на самоті і без певного діла, Уот поліз пальцем у ніс спочатку в одну ніздрю, тоді в другу. Але цієї ночі він не знайшов там нічого.

Невдовзі знову зайшов той чоловік і став перед Уотом. Він був одягнений так, наче зібрався в дорогу, і тримав палицю. На голові його, проте, не було капелюха, а в руці не було валізи.

Перш ніж піти, він виголосив таку маленьку промову:

Е-ге-ге! Пригадую, як же, усе пригадую. Той самий погляд! В очах — порожнеча, підозра, втома! Новенький прибув! Скінчилася нічна подорож, перейшла усередину, довгий шлях у пітьмі, тепер весь він — у його голові, там, де поперек, там, де руки й ноги, поки він тут сидить у червоному світлі, у носі длубається, на світанок чекає. Світанок! Сонце! Світло! Е-ге-ге! Довгі блакитні дні для його голови, його поперека, і маленькі стежки для його ніг, і все світло світу, ось воно, тут, торкайся, збирай. Порослі мохом стежки розтинають траву, на них, мов кістки, валяються висохлі корінці, пагони пнуться у стовбур, тягнуться вгору квіти, плоди звисають, весь Божий день білі виснажені метелики і пташки сновигають, щомиті міняючи траєкторію, поспішають до своїх схованок. І всі ці звуки, які нічого не означають. Потім нічний відпочинок у затишній хаті, ні доріг тобі, ні вулиць, лежиш, розчахнув вікно і дивишся, це — твій притулок, тихі звуки сюди долітають, але вони не вимагають нічого й нічого не визначають, нічого не пояснюють, не пропонують нічого, і ніч, така коротенька, але необхідна, невдовзі кінчається, небо знову блакитнішає над усіма потайними місцинками, де ніхто не ходить, потайними місцинками, що на очах міняються, але завше лишаються дуже простими й байдужими, так собі, місця як місця, де щось відбувається, незалежно від того, є ми там чи нас там немає, а воно там собі відбувається, є, існує, щось настільки легке, світло-прозоре та вільне, що здається, ніби його немає. Але я відчуваю його знову і знову, хоча стільки часу минуло, тут і отут, в руках моїх, у моїх очах, наче хтось підвів обличчя й дарує його тобі, щира довіра, невинність, одвертість, і, разом з тим, офірує тобі і землю стару твою, острахи й неміч, для того, щоб зняти їх з тебе і все простити. Е-ге-ге! А раніше хіба я цього не відчував? Так, але на підставі чого? Мене вже нічого не здивує. Все простили, і все загоїлося. Назавжди. Але ось минає секунда. Надходить завтра. І ще шість, п’ять, чотири години, і знову та сама стара темрява, старий вантаж, який легшає, легшає. І ось уже він прийшов, щоб залишитися. Е-ге-ге! Все до цього вело, усі давні шляхи, всі ці старі кручені сходи, де ти спотикався на кожному повороті, хапався за поручні, рахував сходинки, гарячково шукав, де б зрізати кут, щоб проскочити небо, яке накрило тебе своїми повіками, потім блукання по байраках, де поруч з тобою мертвяки крадуться, шурхіт чорної ріні, обертання і ще один, прощальний погляд на містечко, відбуті побачення і побачення, на які не прийшов, приємне різноманіття міських та сільських краєвидів, усі ці виходи і повернення, все воно