Читати книгу - "Пишемо нову історію. Як перестати бути жертвою за 12 занять, Лаура Есківель"

1. Що викликає у вас обурення?

2. Що викликає сум?

3. Що примушує вас сміятися?

4. З якими типом друзів ви співіснуєте?

5. Який тип розмов підтримуєте з ними?

6. Що викликає у вас співчуття?

7. Які у вас розваги?

8. Скільки часу ви присвячуєте самому собі?

9. Скільки часу ви здатні залишатися в тиші?

10. Вам подобається самотність?

11. Спробуйте описати, ким ви є?

Ми не є унікальними та неповторними. Ми є всі і все. Наприклад, кажуть, що людина є те, що вона їсть. Для багатьох із нас їжа також є культурним та національним показником, однак що трапиться, якщо ми поїдемо до Китаю і протягом п’яти років будемо їсти лише продукти тієї землі? Ми станемо китайцями? У нашій крові, в наших клітинах, в нашому волоссі, в наших нігтях, в нашому запаху будуть присутніми певні хімічні елементи, які ми отримали через харчування, засноване на китайській їжі, однак ми жодним чином не можемо стверджувати, що калій, магній чи залізо в нашій крові — китайські. То що змушує нас заявляти, що ми є те, що ми їмо? Бажання приналежності. Вибір. Любов до рідної землі, до матері. Об’єктивно кажучи, національність заперечує універсальність.

Для тих, кому складно визначити, хто вони, я також пропоную ще дещо. Підемо з кінця до початку. В попередній частині ми визначили, де починається ваша історія і де ви хотіли б, щоби вона закінчилася. Ми можемо сказати, що кінець, який ви визначаєте, як мету, представлятиме ваші бажання. Бажання дуже багато говорять про людину. Наприклад, якщо жінка має величезні імплантовані груди, це говорить нам, що вона може вважати себе сексуальним об’єктом. Є ті, котрі віддали б усе, аби стати кінозіркою, мільйонером номер один або дружиною принца. Є ті, котрі, навпаки, хотіли б рятувати рідкісних тварин, боротися з руйнуванням навколишнього середовища і рятувати вуличних дітлахів. За кожним із цих особистих бажань стоїть інший тип мислення, а з відповідного типу мислення випливають відповідні дії. Я пропоную вам ставитися до своїх думок, зважаючи на те, що вони нададуть матерії форму.

Матерія, з якої ми створені, проходить через різні стадії від народження до смерті. Це вводить нас до часово-просторової концепції. У часі ми зірка, або камінь, або квітка, або тіло. Потім ми перетворимося на щось іще. Чиїх настанов ми при цьому дотримуємося? Є універсальний план творчості чи ми беремо в ній участь завдяки потужній силі мислення, яка є ніщо інше, як енергія в русі?

Наскільки ми усвідомлюємо власні думки?

Наскільки ми усвідомлюємо думки, які поділяємо колективно?

Ми те, що ми повторюємо, і повторюємо, щоб не забути?

Як сильно ми мріємо про те, щоб бути кимось іншим?

Якщо ми правильно розуміємо, товстий може скинути зайву вагу і стати худим. Курець може кинути курити. Однак ці зміни не постійні. Товстий може знову погладшати, а курець знову закурити. Що сталося? Вони вже змінилися? Ні, вони не змінилися. Вони тимчасово змінили свої звички, але зовсім не торкнулися думки, яка провокувала їх нервово їсти або курити. Цей приклад яскраво ілюструє, що ми не лише тіло, але тіло, пов’язане з розумом, який постійно надсилає інформацію до кожної клітини, що відповідає його наказам. Товстун, який хотів схуднути, але знову потовстішав, можливо, ніколи не хотів схуднути, і в цьому полягала прихована думка, що заважала процесу і надсилала накази тілу, яке не знало, як реагувати.

Якщо ми не можемо усвідомити наші індивідуальні та колективні думки, то можемо відкрити їх, проаналізувавши ефекти, які вони мають у нашому тілі. Людина — це відбиток власних думок, так само, як суспільство, в якому ми живемо — відбиток колективних думок.

Думки — це відбиток, образ, те, що ми уявляємо про самих себе або про світ, однак це ще й образ, який ми самі створюємо. Як саме? Пропоную вам перейти до наступної частини.

Сьоме заняття. Ми всі кінорежисери

Я впевнена, що, коли ви писали свою біографію, ви бачили велику кількість образів. Серії образів пройшли перед вашими очима так само ясно, як і того дня, коли вони з’явилися. Образи в послідовності, в дії, як у фільмах, і саме це дає мені підстави стверджувати, що всі люди — кінорежисери. День у день ми спостерігаємо за навколишньою реальністю, зосереджуючи увагу на тих подіях, які ми вважаємо доречними, і ловимо їх поглядом. Потім ми редагуємо їх та зберігаємо в пам’яті. Ми можемо похвалитися вражаючою особистою фільмотекою. Ми пам’ятаємо події із великою точністю, і кожен архівний образ, який ми маємо, може викликати у сьогоденні ефект, аналогічний тому, який викликав, будучи вперше сфотографованим. Незважаючи на це, оригінальні образи зникають, і проектувати їх знову нас змушує бажання відчути таку саму емоцію, якою вона була спочатку.

Ми впевнені, що бачимо факти такими, якими вони є, що пам’ять зберігає минуле і це минуле визначає сьогодення, і тому сьогодення є ніщо інше, як прямий наслідок цих подій, не зважаючи на те, що вони більше не існують. Крім того, останні наукові дослідження показують: те, що ми вважаємо реальністю — це проекція. Ми бачимо те, у що віримо. Бачимо відповідно до світу наших переконань; інакше кажучи, те, що ми бачимо, перетворюється на підтвердження того, ким ми хочемо бути.

Один близький друг розповів мені, що одного дощового полудня, виходячи з магазину, побачив безхатченка, який спав під дверима. На ньому була лише одна шкарпетка та порвана сорочка. Було дуже холодно і тому друг, не вагаючись, зняв із себе піджак і накрив ним безпритульного. Друг жив усього в кількох кварталах звідти і тому не боявся намокнути. Вдома він міг би прийняти гарячий душ, і проблему було б вирішено. Та як же він здивувався, коли дістався додому і згадав, що ключі від дому залишилися в кишені піджака. Друг вирішив за ними повернутися. На той момент він був мокрий, як хлющ, його сорочка прилипла до тіла. Він нахилився над безпритульним, який спав собі далі, і почав шукати ключі. Несподівано він відчув погляд на своїй потилиці, озирнувся і зустрівся зі строгим, докірливим поглядом людини, яка суворо його засуджувала. Зовнішній вигляд мого друга був зовсім не презентабельним, волосся обліпило обличчя і він тремтів від