Читати книгу - "Спецназ"

проведена в тилу противника під назвою «Концерт», яка за змістом і за духом була продовженням «Війни на рейках». На кінцевій стадії цієї операції всі спецназівські з'єднання, не отримавши відпочинку, були виведені в нові райони разом з партизанськими з'єднаннями, які не брали участь в операції. Тепер прийшов їхній час. Операція «Концерт» почалася 19 вересня 1943 року. Цієї ночі в Білорусії тільки рейок 19 903 штуки злетіли в повітря. Вночі на 25 вересня було зруйновано 15809 рейок. Всі загони Спецназу і 193 партизанські загони брали участь в операції «Концерт». Загальне число учасників цієї операції становило 120 000 осіб. Протягом всієї операції, що тривала до кінця жовтня, було зруйновано 148 557 рейок, були пущені під укіс кілька сотень ешелонів з військами, зброєю, боєприпасами, були підірвані сотні мостів. Незважаючи на брак вибухівки та інших матеріалів, необхідних для даної роботи, напередодні операції партизанам було перекинуто тільки вісімдесят тон вибухівки. Незважаючи на це «Концерт» мав грандіозний успіх.

Після того, як Червона Армія просунулася на територію сусідніх держав, Спецназ зазнав радикальної реорганізації. Були збережені в усій повноті окремі розвідувальні загони, розвідувальні пункти, які вербували агентів для терористичних акцій і окремі радіобатальйони для проведення дезінформації. У радянській військовій пресі є маса посилань на операції спеціальних розвідувальних підрозділів на кінцевих стадіях війни. Наприклад, під час Вісло-Одерської операції спеціальні групи з Управління розвідки штабів 1-го Українського фронту розвідали масштабну мережу аеродромів і точне розміщення ворожих повітряних баз, виявили штаби 4-ї танкової армії і 17-ї Армії, 48-го танкового корпусу та 42-го Армійського корпусу, а також багато іншої дуже важливої та необхідної інформації.

Підрозділи «гвардійських мінерів» Спецназу були реформовані, хоча і в регулярні гвардійські саперні підрозділи, і використовувалися в цьому вигляді до самого кінця війни. Тільки порівняно невелике число «гвардійських мінерів» було збережено і використовувалося в тилу ворога в Чехословаччині, Болгарії та Югославії. Для того часу це було абсолютно правильне рішення. Головними цілями спецназівських операцій були лінії комунікацій противника. Але такими вони ставали перед тим, як Червона Армія починала з величезною швидкістю наступати. Коли це відбувалося, то вже не було більше необхідності підривати мости. Їх треба було захоплювати і охороняти від руйнування. Для цієї роботи в Червоній Армії були окремі ударні бригади моторизованих гвардійських інженерних частин, які, діючи спільно з передовими загонами, захоплювали особливо важливі будівлі та інші об'єкти, очищали їх від мін і охороняли їх до підходу основних частин. Гвардійські формування Спецназу використовувалися в основному для посилення таких спеціальних інженерних бригад. Деякі з наявних гвардійських батальйонів Спецназу були перекинуті в серпні 1945 року на Далекий Схід, і використовувалися проти японської армії.

Застосування Спецназу в Маньчжурській наступальній операції в 1945 році становить особливий інтерес, оскільки саме вона найкраще ілюструє, що повинно було трапитися з Німеччиною, якщо б вона не напала на СРСР.

У Японії з Радянським Союзом був договір про мир. Але Японія воювала з іншими країнами і виснажила свою військову економіку та інші ресурси. Японія захопила великі території, населені сотнями мільйонів людей, котрі жадали звільнення і готові вітати й підтримати будь-якого визволителя. Японія перебувала в такій же самій ситуації, в якій Сталін хотів бачити Німеччину: вона була ослаблена війною з іншими державами, з військами, розсіяними на величезних територіях, населеними людьми, які їх ненавиділи.

Ось так, виключно в інтересах миру та людяності Сталін завдав раптового нищівного удару по збройних силах Японії в Маньчжурії і Китаї, порушивши підписаний чотирма роками раніше договір. Ця операція проводилася на величезній території. За показниками пройдених відстаней і швидкості, з якою вона проводилася, ця операція не має аналогів у світовій історії. Радянські війська діяли на території в 5000 кілометрів у ширину і 600-800 кілометрів у глибину. Більше півтора мільйона солдатів брали участь у цій операції, понад 5000 танків і близько 4000 літаків. Це дійсно була блискавична операція, під час якої були вбиті 84 000, а 593 000 японських солдатів і офіцерів взяті в полон. Було захоплено колосальну кількість зброї, боєприпасів та іншого обладнання.

Можна заперечити, що Японія була вже на краю катастрофи. Правда. Але в цьому і полягає радянська стратегія: залишатися нейтральним поки противник виснажує свої сили в боях проти когось іще, а потім нанести раптовий удар. Саме так і планувалася війна проти Німеччини, і саме тому партизанські загони, перешкоди й оборонні споруди були зруйновані, і ось чому в 1941 році були створені десять повітряно-десантних корпусів.

У Маньчжурському наступі підрозділи Спецназу проявили себе з найкращого боку. Двадцять висадок з парашутом було проведено не повітряно-десантними військами, а спеціальними розвідувальними підрозділами. Спецназівські загони Тихоокеанського Флоту висаджувалися субмаринами і надводними кораблями. Деякі з цих загонів перетинали фронт пішки, захоплювали японські машини і використовували їх для своїх операцій. Піклуючись про залізничні тунелі у смузі 1-го Далекосхідного Фронту, вище радянське командування створило спеціальні групи для захоплення цих тунелів. Групи таємно перетнули кордон, перерізали горлянки охоронцям, від'єднали дроти від вибухівки і вивели з ладу детонатори. Вони утримували тунелі аж до підходу головних сил.

Під час наступу спецназом було застосовано новий і дуже ризикований тип операцій. Старших офіцерів ГРУ в ранзі полковників або навіть генерал-майорів ввели до складу маленьких груп. Така група могла раптово приземлитися на аеродромі поряд з важливими японськими штабами. Поява радянського полковника або генерала глибоко в японському тилу ніколи не зазнавала невдачі, викликаючи реакцію подиву і в японського вищого командування, і в японських військ, і в населення. Транспортні літаки, що переносили ці групи, супроводжувалися радянськими винищувачами, але винищувачі невдовзі повинні були повернутися на свої бази, залишаючи радянський транспортник після приземлення без охорони. Після приземлення в ньому знаходилися, в кращому разі, один високопоставлений офіцер, екіпаж і не більше взводу солдатів для охорони літака. Радянський офіцер повинен був вимагати і, як правило, домагався зустрічі з японським генералом, під час якої він вимагав капітуляції гарнізону. Він і його група нічого не мали за спиною: радянські війська перебували ще за сотні кілометрів, а до кінця війни залишалися ще тижнів. Але місцеві японські військові керівники (та й ці радянські офіцери) в дійсності не розуміли цього. Можливо, Імператор і вирішив боротися до останньої людини...

У декількох описаних випадках, японський вищий військовий керівник самостійно вирішував капітулювати без отримання дозволу від свого начальства. Можна собі уявити поліпшення морального стану і позицій радянських військ.

Після закінчення Другої Світової війни Спецназ практично припинив своє існування на кілька років. Його реорганізація,