Читати книгу - "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"

не знали нікого, з ким перетиналися на сходах дорогою до кімнати. Кімната їхня була на другому поверсі й виходила вікнами на море. А ще на сад і пам’ятник полеглим на війні. У садку росли високі пальми й стояли зелені лавки. У гарну погоду туди завжди приходив художник із мольбертом. Художникам подобалися пальми і яскраві кольори готелів, що виходили вікнами на сади й море. Італійці здалеку приїжджали подивитися на пам’ятник полеглим на війні. Він був вилитий із бронзи й виблискував під дощем. Падав дощ. Краплини дощу скапували з пальм. На всипаних гравієм доріжках стояли калюжі. Хвилі накочувалися на берег під дощем однією довгою лінією, ковзали назад по піску, а тоді знову накочувалися однією довгою лінією під дощем. З майдану перед пам’ятником полеглим на війні роз’їхались автомобілі. На другому боці, на порозі кав’ярні стояв кельнер, роздивляючись спорожнілий майдан. 

Американка стояла біля вікна й визирала на вулицю. Надворі, просто під їхнім вікном, під одним із зелених столиків, з яких скапувала вода, принишкла кішка. Вона намагалася згорнутися у клубок, щоб на неї не капав дощ. 

— Йду заберу ту кішечку, — сказала американка. 

— Давай я піду, — відповів її чоловік, який лежав на ліжку. 

— Та ні, я заберу. Бідолашне кошеня — сховалося від дощу під столом. 

Чоловік повернувся до своєї книжки, лежачи на ліжку й підклавши собі під спину дві подушки. 

— Дивись не намокни, — сказав він. 

Жінка спустилася сходами — власник готелю підвівся і вклонився їй, коли вона проходила повз його контору. Його стіл стояв у протилежному кутку кабінету. Господар був старий і дуже високий. 

— Il piove,[22] — мовила американка. 

Власник готелю їй подобався. 

— Sì, sì, Signera, brutto tempo.[23] Жахлива погода. 

Він стояв за столом у протилежному кутку тьмяної кімнати. Американці він подобався. Подобалось те, з яким серйозним виразом лиця він приймав компліменти. Його відчуття власної гідності. Те, як він хотів їй догодити. Те, як сприймав своє становище власника готелю. Подобалось його старе кругле обличчя і широкі долоні. 

Думаючи про те, що він їй подобається, вона відчинила двері й визирнула на вулицю. Дощ змінився на зливу. Якийсь чоловік у дощовику йшов через порожній майдан до кав’ярні. Кішка мала б сидіти десь праворуч. Може, вдасться пройти попід карнизом. Коли вона стояла на порозі, над нею несподівано розкрили парасолю. Покоївка, яка прибирає їхній номер. 

— Щоб не намокли, — сказала вона італійською, усміхнувшись. 

Власник її послав, хто ж іще. Разом із покоївкою, яка тримала над нею парасолю, вона рушила стежкою до їхнього вікна. Столик стояв на своєму місці, вимитий дощем, яскраво-зелений, але кішка зникла. Її враз охопило розчарування. Покоївка глянула на неї. 

— Ha perduto qualche cosa, Signera?[24] 

— Тут була кішка, — відповіла американка. 

— Кішка? 

— Si, il gatto.[25] 

— Кішка? — розсміялась покоївка. — Кішка на дощі? 

— Так, — мовила вона. — Під столом. 

А тоді: 

— Ох, як мені хотілось її забрати. Забрати собі те кошеня. 

Коли вона говорила англійською, обличчя покоївки напружувалось. 

— Ходімо, синьйоро, — сказала вона. — Йдемо всередину. А то намокнете. 

— Ходімо, — відповіла американка. 

Вони дійшли всипаною гравієм доріжкою до дверей. Покоївка затрималась на вулиці, складаючи парасолю. Коли американка проходила повз контору власника, padrone[26] вклонився їй з-за стола. У ній щось стиснулося в маленьку грудку. У присутності padrone вона почувалась крихітною і водночас дуже важливою. Якусь мить їй здавалось, що вона надзвичайно важлива. Американка піднялася сходами. Відчинила двері кімнати. Джордж лежав на ліжку й читав. 

— Ну що — забрала кішку? — запитав він, відкладаючи книжку. 

— Її там не було. 

— Цікаво, куди вона поділась, — відповів він. 

Очі його відпочивали від читання. 

Вона сіла на ліжко. 

— Я так хотіла її забрати, — мовила вона. — Не знаю чому. Так хотіла забрати те бідолашне кошеня. Невесело йому мокнути на дощі. 

Джордж знову взяв до рук книжку. 

Вона підійшла до туалетного столика, сіла перед дзеркалом, взяла люстерко й почала розглядати своє відображення. Уважно роздивилася профіль, спершу з одного боку, потім з другого. Далі перевела погляд на потилицю і шию. 

— Може, мені варто відпустити волосся, як думаєш? — запитала вона, знову роздивляючись свій профіль. 

Джордж підняв очі й побачив її потилицю з коротко підстриженим, як у хлопчика, волоссям. 

— Ти й так гарна. 

— Набридло вже, — мовила вона. — Так набридло бути схожою на хлопця. 

Джордж засовгався на ліжку. Відколи вона заговорила, він не зводив з неї погляду. 

— Ти дуже гарна, — сказав він. 

Вона поклала люстерко на столик, підійшла до вікна й визирнула надвір. Сутеніло. 

— Я хочу туго стягнути волосся, так щоб воно було гладкегладке, і зав’язати на потилиці великий вузол, щоб можна було помацати рукою, — сказала вона. — Хочу мати кошеня — воно сидітиме в мене на колінах, я його гладитиму, а воно муркотітиме. 

— Ага, — пробурмотів Джордж зі свого ліжка. 

— А ще хочу їсти за столом срібними ложками й виделками, і щоб свічки горіли. Хочу, щоб була весна, хочу розчісувати волосся перед дзеркалом, і кошеня хочу, і нову сукню. 

— Замовкни і ліпше щось почитай, — сказав Джордж. 

Він знову тримав книжку в руках. Його дружина визирала з вікна. Вже стемніло, пальмове листя досі шуміло під дощем. 

— Хай там як, а я хочу мати кішку, — мовила вона. — Хочу кішку. Хочу кішку — і то вже. Якщо не можна мати довге волосся і не вмирати від нудьги, то кішку точно можна. 

Джордж не слухав. Він читав книжку. Його дружина визирала з вікна на майдан, де засвітилися ліхтарі. 

У двері хтось постукав. 

— Avanti![27] — гукнув Джордж. 

Він підняв очі від книжки. На порозі стояла покоївка. Вона притискала до грудей велику плямисту кішку, яка звисала у неї з рук. 

— Перепрошую, — мовила вона, — padrone попросив мене передати це синьйорі.