Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

знаєте, про що кажете, — відповів їй гнівно Микола. — У Канаді немає війни, і ніхто не зобов’язаний нести військову службу проти власного бажання. Двох моїх синів забрали до російської армії, а я нічого не міг вдіяти. Старший загинув на Тихому океані, коли японський флот потопив його корабель. Другого депортували до Сибіру, бо втік, став дезертиром після смерті старшого брата. Можу запевнити вас, що я ніколи не жалітиму, що перебрався сюди.

У його словах відчувався такий батьківський біль, що ніхто не мав бажання сперечатися, і поміж них запала важка мовчанка. Перервав її Віталій.

— Ми житимемо у вас?

— На певний час ми потіснимося, щоб усім вистачило місця. Ми тільки сьогодні зранку дізналися, що ви приїздите й не встигли знайти для вас житло.

Невдовзі підвода зупинилася перед триповерховим будинком. Будівля була обкладена цеглою темного червоного кольору; зовнішні сходи вели до кожного з поверхів.

— Великий будинок, — здивувався Олег.

— Ми живемо на третьому, — уточнив Петро.

Олена приголомшено розглядала споруду в дуже поганому стані. З фасаду звішувалася черепиця. Здавалося, що дерев’яні сходи от-от заваляться; перша сходинка небезпечно похилилася направо й бильця були без решіток. Тільки-но вона ступила на землю, відразу підійшла до Олега.

— Ми маємо їхати в готель, — прошепотіла йому на вухо.

Поки Тефаняки займалися багажем, він не заважав.

— Зачекайте, всього на кілька днів, ми точно знайдемо щось пристойніше.

Огрядна жінка, одягнена за українською модою, збігла хиткими сходами, що вібрували під нею. Вона підійшла до прибулих і розвела руки для привітання. Хлопчик, на вигляд того самого віку, що й Віталій, тримався за неї, наче тінь.

— Панянко Олено, ласкаво просимо до нас, — сказала вона обіймаючи гостю. — Мене звати Ліна, я дружина Миколи.

Її доброзичлива простота сподобалася дівчині. Щира теплота господині змусила її забути на якийсь час незугарний вигляд цього місця. Віталій підійшов до хлопчака, що повис на материній руці, й усміхнувся.

— Радий із тобою познайомитися, — сказав він. — Сподіваюся, ми станемо друзями, бо всі мої друзі лишилися в Калуші.

Замість того щоб відповісти, хлопчик сховав обличчя в материній спідниці.

— Толя, наш син, він глухонімий. Він побоюється незнайомців, бо не може добре спілкуватися.

Віталій виявив наполегливість, смикаючи його за рукав.

— Поглянь, — сказав, показуючи мішечок із маленькими олов’яними солдатиками, який завжди мав із собою, — можемо гратися разом.

Толя не чув Віталієвих слів, але, відчувши його руку на своїй, він повернув голову й уздрів мішечок, наповнений іграшками. Його погляд загорівся, і невпевнена усмішка проступила на блідому обличчі.

— Ваш брат робить дива, — заявила Ліна. — Мій син ніколи не цікавився незнайомцями. Через його ваду від нього тікають діти його віку. Вони вважають його дурником і сміються з нього. Тож він найчастіше буває один. Його єдиний друг — брат Петро. Він завжди його чекає з роботи. Ці двоє добре ладнають.

Вона була явно гордою за своїх синів.

Ліна повела Олену до ненадійних сходів.

— Може, буде трішки тіснувато, та ми раді вас прийняти. Ми не забули ласку вашого батька до нас. Коли п’ять років тому ми поїхали з України, він хотів допомогти моєму Миколі, і його гроші стали нам у великій пригоді тут, у Канаді. Тож нам приємно, що можемо, своєю чергою, допомогти вам.

— Будьте певні, ми заплатимо свою частку за той час, доки житимемо з вами, — поспішила уточнити дівчина.

Піднявшись сходами нагору, вона слідом за Ліною ввійшла в помешкання Тефаняків. І відразу спитала, де туалет.

— Мені потрібно освіжитися, — сказала вона. — У поїзді завжди багато пилу.

— Для цього ми користуємося раковиною на кухні, — відповіла Ліна. — Мені шкода...

Олена схилилася до неї й прошепотіла на вухо:

— Насправді, мені терміново потрібно в туалет.

Лінині щоки почервоніли. Взявши Олену за руку, вона завела її до спальні й зачинила двері.

— Жінки в нас користуються ось цим, — показала вона на горщик біля ліжка.

Олена збентежено дивилася на строкатий керамічний горщик, який накритий кришкою був радше схожий на казанок для приготування їжі.

— А як же чоловіки?

— Надворі є туалети. Потрібно мати ключ, щоб у нього зайти. У кожної квартири — свій. Улітку ми з Поліною теж туди іноді ходимо. Я зачекаю вас на кухні.

Коли Олена повернулася до головної кімнати, яка видалася їй замалою, щоб там розмістилася вся сім’я, то поцікавилася:

— Скільки вас тут живе?

— Ми з чоловіком, наші сини Петро і Толя, а ще наша донька Поліна, з якою ви поки що не знайомі. Вона — посудомийка в ресторані. Прийде ввечері.

Ліна подивилася на дівчину й здогадалася про її побоювання.

— У нас три кімнати, — запевнила вона. — Допоки ви лишатиметеся в нас, то спатимете з Поліною. Ваш брат спатиме в іншій кімнаті — з Толею...

— Я переберуся на горище, — сказав Петро, перебиваючи матір.

Повернувшись до Олега, вів далі:

— Ви можете піти зі мною. Я майже задурно роздобув два матраци на блошиному ринку. Звісно, що взимку там спати не можна, але влітку — досить практично. А ви зможете знайти житло до перших холодів.

Балкон позаду квартири виходив на провулок. Після того, як поїли, Олег з Оленою сиділи там, доки Ліна мила посуд. Олена запропонувала їй допомогти, але та відмовилася.

Учитель мови розумів, що ця квартира не придатна для його протеже, але плата, яку попросили Тефаняки, була мінімальною, а він не знав, коли Антон зможе приєднатися до них. А ще, казав він собі, вони можуть лишатися тут хоча б улітку. Безсумнівно, до вересня Антон приїде, і сім’я зможе облаштуватися в будинку, який їм сподобається.

У понеділок вранці, коли Олена встала, Микола й Петро вже пішли на фабрику, а Поліна теж готувалася йти на роботу. Олег, сидячи за столом, гортав газету, якій уже було кілька днів. Олена підійшла до кухонного вікна.

— У Монреалі завжди так гарно? — спитала вона, дивлячись на пустир, на якому бігали діти й намагалися запустити змія.

— Вам пощастило, що приїхали в липні, — відповіла Поліна, направляючись до дверей. — Зима в Канаді довга й холодна. Тож до вечора!

Сидячи на підлозі, Віталій розставив своїх олов’яних солдатиків і грався ними, змушуючи битися одну їх частину проти іншої. Толя, мов зачарований, сидів біля нього й наслідував кожен його жест.

— Думаєте, тут десь можна знайти спокійне місце, щоб попрактикуватися на скрипці? — запитала Олена.

Ліна подивилася на дівчину, яка намазувала повидло на шматок підсмаженого хліба. У