Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

— Звичайно! — відповіла вона. — Я піду з вами. Ми в десяти хвилинах ходу від тінистого куточка над річкою Святого Лаврентія, який для цього наче створений. Його просто дивом якимось не зайняв ні порт, ані якась фабрика. Там величезні в’язи, і коли під них заходиш, здається, що потрапив у собор.

— Я піду з вами, — заявив Віталій, який долучився до сестри й тягав їжу з її тарілки.

Олена ніжно скуйовдила йому волосся.

— Перестань гратися моїм сніданком. Якщо ти голодний — візьми печиво. Ліна напекла, і воно смачно пахне, — сказала вона, вдихаючи запах кориці.

На ріці плавала качина сім’я, лишаючи за собою тремтливу хвилю на тихій воді малюсінької затоки. Сховавшись у густому листі в’язів, пташки оживляли цей напрочуд мирний краєвид усього за кілька кроків від фабрик, які плювали в небо своїми довгими стовпами сірого диму.

Віталій знайшов піщану галявинку й розставив там своїх солдат, за ним спостерігав Толя, підкорений тим, що цей хлопчик погодився з ним гратися.

Ліна сіла на лавку й витягла плетіння. За ним її душа полинула в минуле. Її матір померла під час пологів. Коли їй було всього чотири роки, її батько помер від тифу, і вона, маленька, сором’язлива й тиха дівчинка, опинилася в сиротинці. Батька вона не пам’ятає зовсім. Зустріч із Миколою, його люб’язність до неї, а ще його бажання створити сім’ю стали для неї одкровенням щастя. Вони жили бідно, але щасливо в будиночку в Криму. Там вона привела у світ чотирьох дітей — трьох хлопчиків і дівчинку. Хоча політичний клімат був нестабільним, Миколі вдавалося забезпечувати свою сім’ю. Тефанякам же більше нічого й непотрібно було від життя. А потім, 10 лютого 1904 року, японський імператор оголосив війну Росії. Навіть якщо мета конфлікту була простою, від того вона не стала менш важливою; політичний контроль і володіння територіями у Східній Азії давали переможцю перевагу постійного доступу до Тихого океану. Військові втрати призвели до того, що юнаків, здатних тримати зброю, мобілізували до царської армії. Щоб захистити сім’ю, Микола вирішив переїхати на Західну Україну, до Галичини, бо ця частина належала Австро-Угорській імперії, яка не воювала. На жаль, його синів, яким тоді було, відповідно, вісімнадцять і двадцять років, влада знайшла до того, як вони дісталися мети, і ті змушені були піти у військо. То було навесні 1904 року, Ліна була вагітна Толею. Коли хлопчик народився глухонімим, вона сказала собі, що дитина має такі вади, тому що йому болить доля старших братів.

Підвівши голову від плетіння, Ліна побачила Олену, яка трохи далі вибрала плоский камінь у тіні й легенько плескала ногами у воді. За якусь мить, натхненна власними мріями, вона дістала з футляра скрипку. Перш ніж почати грати, задумливо вдихнула аромат інструмента, який ще зберігав запах батьківського дому, а потім піднесла його до плеча, шанобливо приклала до шиї й провела смичком. Спочатку, для розігріву, виконала кілька гам, а тоді заграла Ще не вмерла України, патріотичну, сповнену любові до своєї країни, пісню.

Почувши її, Ліна знову занурилася в минуле. Вона бачила своїх дітей, які босоніж бігали широкими рівнинами її рідної землі. Як було добре тоді! Увечері з роботи повертався Микола й грався з малечею з одного боку столу, доки вона поралася біля печі. Ей, не так довго то все було! Добре, що тепер вони живуть у країні, у якій свобода є священним і невіддільним правом.

Молода скрипалька грала Ave Maria Шуберта, коли до неї наблизився служитель Церкви з молитовником у руці.

— Я приходжу сюди щодня молитися, слухаючи птахів, — сказав він, — та вперше їх хор супроводжує така гарна музика. Ви справжня артистка, мадемуазель.

Ліна підійшла привітатися, і священник упізнав одну з українок, які ходили до його церкви.

— Олена з братом приїхали лише вчора. Вони зупинилися в нас, доки не підберуть собі квартиру.

— Мадемуазель, — вів далі кюре Ернест Бельвіль, — ви можете подумати, що це зухвалість, адже ми з вами ще не знайомі, та для мене й моїх парафіян буде великою радістю, якщо ви погодитеся грати в нашій маленькій церкві.

Здивована запрошенням, Олена не знала, як реагувати. Вона запитливо глянула на Ліну.

— Мадемуазель Ловенець — добра католичка. Вона із задоволенням поділиться з нами своїм талантом, — відповіла та.

— Я згодна, — відказала злякано Олена.

Пастор був задоволений.

— Зайдіть до мене в будинок настоятеля сьогодні по обіді, десь о другій. Вам підходить? Я поговорю з нашим органістом і нашими хористами. Упевнений, що вони вас із радістю зустрінуть.

Наступної неділі після меси українці зібралися на церковному паперті; вранішні газети повідомили, що Сербія за підтримки Росії відкинула ультиматум австрійського імператора з вимогою, щоб австрійська поліція брала участь у розслідуванні вбивства спадкоємця австро-угорської корони. Олег Севчук перекладав українською статті з французької.

— Дипломатичні відносини між двома державами розірвано. Телеграфні повідомлення з Великої Британії вказують, що мир у Європі під загрозою.

— Наші брати не уникнуть війни, — бідкався Микола.

Олена, повна відчаю, стисла братову руку.

— Думаєте, тато скоро приїде? — запитала вона в Олега.

Учитель мови не міг, на жаль, дати відповідь на її запитання. У разі збройного конфлікту пересуватися стане важко.

— Пан Антон — винахідливий підприємець, — нарешті промовив він тоном, який мав заспокоїти. — Якщо ваш батько вирішив, щоб ви їхали першими, це — щоб ви були у безпеці, а ще, щоб мати більшу свободу рухатися, якщо йому доведеться поспіхом полишати країну.

Якщо подумати, то Олена була рада, що вона в Канаді. Але ця країна ще була для них чужою, і невпевненість тиснула на неї так, що їй аж млосно ставало. На щастя, поряд був Олег.

Дорогою до квартири Тефаняків вона взяла його попід руку. Зустрічні нагороджували їх злими поглядами, а дехто навіть викрикував образи. Вони й до цього були неприємними, але погіршилися, порівнюючи з минулими днями.

— Думаєте, на нас дивитимуться, як на ворогів? — запитав Петро в батька. — Тут нас сприймають як австрійців, а Англія — союзниця Сербії.

Чоловік не відповів; він волів не робити передбачень; ще буде час, щоб хвилюватися, якщо конфлікт усе ж вибухне.

Олег ішов швидко, з Оленою попід руку. Хоча й стояла липнева спека, дівчина тремтіла під тонкою одежею.

— Не хвилюйтеся, — проказав він