Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

5

Монреаль, 14 серпня 1914 року

Полум’я війни, яку Австрія оголосила Сербії, швидко охопило Європу. Росія підтримала Сербію, в той час як Німеччина стала на бік Австрії. Слідуючи союзницьким зобов’язанням щодо Сербії, Франція й Англія як колоніальні імперії залучили свої заморські сили, включно з Канадою, яка запропонувала свої послуги Великій Британії. Поспіхом звели військовий табір у Валькартьє біля Квебека, і там рекрути-добровольці отримували початковий навчальний курс.

Сидячи на малюсінькій кухні у квартирі мелясового передмістя, Олег кинув газету, яку читав вголос.

— Просто жахливо! — вигукнула Олена, яка уважно слухала. — Росія оголосила війну Австрії. Що станеться з нашою країною, затиснутою поміж цих двох сил? Бідна Україна! Наші земляки опиняться між двох вогнів. Думаєте, наші брати воюватимуть один проти одного?

— Сподіваюся, що все це не затягнеться, — висловив побажання Олег. — У ці останні тижні ми могли тільки пересвідчитися, що тут, у Канаді, населення сприймає нас, як австрійських переселенців, тобто ворогів Британської імперії. Ця помилка грає проти нас, і мене все більше й більше непокоїть, яким чином канадська влада реагуватиме на нашу присутність на своїй території.

Втрутилася Ліна.

— Але ж ми друзі цієї країни. Вона нас прийняла. Якщо ми переїхали у Квебек, то тому, що хотіли стати канадськими громадянами.

— Не фантазуй, жінко, — відповів їй Микола, який тільки ввійшов разом із сином. — Ситуація загострюється.

— Та так, що сьогодні нас із татом виставили з фабрики.

— О, ні! — скрикнула Ліна.

— Перед лицем народного невдоволення в патрона не було іншого виходу, як попросити нас піти, — уточнив Микола. — Одного з наших жорстоко побили вчора ввечері, коли він вийшов із роботи. На нього напала група безробітних, які звинуватили його, що він краде їхні робочі місця.

— Ті самі безробітні погрожували сплюндрувати фабрику, якщо на ній і далі працюватимуть «вороги нації», — додав Петро.

Ліну ця новина добила.

— Що з нами буде? — скрикнула вона з перекошеним від болю обличчям. — Ваші дві платні ледве покривали плату за квартиру й харчі.

— Мій батько дав нам грошей, ми можемо ними скористатися, доки ви не знайдете роботу, — запропонувала Олена.

— У моєї вихованки — щедра натура, — сказав Олег, — але сума насправді невелика. Як тільки Антон Ловенець буде тут, ми зможемо більше допомогти, але поки що мусимо економити ті кілька копійок, що в нас є.

— Те, що ви нам платите за житло, вже дуже добре, і в Поліни є робота, — зауважила Ліна, яка намагалася опанувати себе. — Я надалі продаватиму на ринку вовняні шкарпетки, які в’яжу. Сподіваюсь, усі разом ми якось виборсаємося. У будь-якім разі в нас немає вибору. Будемо жити одним днем. Побачимо, що з нами ще трапиться. Я впевнена, що війна буде короткою.

— Сподіваймося, що Канада не змусить нас повернутися до Галичини, — стурбовано проказав Петро.

Олена мріяла повернутися до Калуша, щоб знайти батька, але вона усвідомлювала, що повернутися туди тепер — це наразити себе на жахливий ризик. На щастя, її молодшому брату було всього десять років. Якщо ж канадська влада вирішить відіслати їх в Україну, їх не призвуть під знамена, як двох старших Ліниних синів.

У кутку на кухні Віталій і Толя гралися олов’яними солдатиками у війну.

* * *

За кілька днів, 18 серпня, канадський уряд ухвалив закон про воєнні заходи, яким збільшив свої повноваження аж до довільної депортації іммігрантів, яких оголосили підривними елементами, і без можливості оскарження.

Для Тефаняків, як і для кожної родини, що підпадала під його дію, ризик заборони на перебування й висилка до Європи в самий розпал конфлікту став щоденною загрозою. Люди намагалися не виходити, особливо чоловіки, бо боялися бути заарештованими. Жінки виходили за найнеобхіднішими покупками, але поспішали повернутися додому. На вулицях люди ходили швидким кроком, із похиленою головою, намагаючись стати непомітними.

Якось увечері, повертаючись додому, Поліну перестріли троє молодих людей, серед яких був офіціант із ресторану, у якому вона працювала посудомийкою.

— Ей! Гарнюне, поцілуй-но мене! — закричав до своєї колеги по роботі один із них, найфанфароністіший.

Він заступив їй дорогу й потягнув за шарф.

— Видно, австріячки не такі вже й люті, — сказав він, стискаючи їй рота, — поцілуй мене!

На щастя, увагу поліцейського, який робив обхід, привернули крики Поліни.

— Облиште її, — наказав він трьом розбишакам.

— Це — австрійська підстилка, — відповів хлопець. — Вони, не вагаючись, стріляють у наших солдат.

Поліцейському не хотілося підігрівати їхню агресію.

— Не вам зводити рахунки в ім’я нації. Відпустіть її!

Недоросток, перш ніж штовхнути Поліну на землю, притягнув її обличчя до свого й укусив за губу, а потім плюнув зверху. Троє шибеників пішли, викрикуючи образи й обзиваючи її австрійською шлюхою.

— Ходімо, — сказав поліцейський, допомагаючи Поліні підвестися, — я доведу вас додому. Вам не варто виходити одній, бачите, що робиться. На щастя, не всі канадці такі шовіністи, як оті троє.

Тремтячи, Поліна дістала з кишені хусточку й витерла обличчя. Вона хиталася, і поліцейський змушений був підтримувати її за талію, щоб вона могла йти.

Олена, побачивши, що вона повернулася із закривавленою губою, поспішила до неї.

— Ти поранилася в ресторані? — спитала вона, простягаючи їй чисту хустинку замість вологої.

— Ні, на мене напали хулігани. Мені пощастило, що неподалік був поліцейський.

Дізнавшись, що на його сестру напали, Петро розгнівався.

— Ми в Канаді вже п’ять років. Як можуть вони так до нас ставитися?

— Під час воєн ксенофобія часто затуманює розум, — проказав Олег.

Роздратований, Петро кинув на вчителя розлючений погляд.

— Ви про що? Що то таке ваше ксено щось там?

Олег