Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

Джентльменові здалося, що його лице виглядало неймовірно мертвотно-блідим, тож він кинувся на пошуки першого-ліпшого полісмена. Той спочатку легковажно поставився до справи, подумавши, що чоловік, який лежав біля будинку, просто трохи перебрав, однак він пішов слідом за джентльменом і, побачивши обличчя того чоловіка, дуже швидко змінив свій тон. Ранню пташку, що вполювала таку здобич, послали по лікаря, а сам поліцейський почав дзвонити та стукати у двері будинку доти, доки якась напівсонна неохайно вбрана покоївка спустилася і відчинила двері. Поліцейський вказав покоївці на неподобство перед її будинком, і вона здійняла такий лемент, що розбудила всю вулицю, але про того чоловіка їй нічого не було відомо, вона ніколи раніше не бачила його в будинку. Тим часом першовідкривач, якщо його можна так назвати, повернувся разом із лікарем, і наступне, що потрібно було зробити, це оглянути тіло. Ворота були відчинені, тож усі четверо спустилися сходинками вниз. Лікарю достатньо було лиш кинути погляд на мертвого, і він сказав, що бідолашний помер ще кілька годин тому, і тоді справа почала набирати незвичних обертів. Мертвого чоловіка не пограбували, а в одній з кишень у нього знайшли документи, що посвідчували його особу як людини знатного походження, він займав високе становище у суспільстві та, наскільки було відомо, нікому не переходив дороги. Я не називаю його імені, Вільєре, тому що воно жодним чином не стосується історії, а ще тому, що не годиться воскрешати історії про мертвих, коли на світі не залишилося нікого з їхньої рідні. Іншим цікавим моментом було те, що лікарі ніяк не могли дійти згоди щодо того, як саме помер чоловік. На його плечах були ледь помітні синці, та вони були незначні й радше свідчили про необережне поводження з дверима, аніж були наслідком того, що чоловіка кинули на рейки чи тим паче волочили вниз по сходах. Але на ньому не було більше жодних слідів насилля, принаймні тих, що могли призвести до смерті. Коли справа дійшла до розтину, то й залишків отрути в його тілі не виявили. Звісно, поліція хотіла все вивідати про людей, що проживали в будинку під номером 20, і тут, наскільки мені відомо з приватних джерел, спливло ще кілька цікавих моментів. З'ясувалося, що мешканцями того будинку були містер Чарльз Герберт і його дружина. Подейкували, що він був поміщиком, хоча багато хто вважав, що Пол-стріт не надто скидалася на місце, де б могла оселитися сільська аристократія. А щодо місіс Герберт, схоже, ніхто нічого про неї не знав, а, говорячи між нами, гадаю, мисливці за її історією життя опинялися на дуже дивних стежках. Звісно, вони обоє стверджували, що нічого не знають про покійного, і через відсутність доказів, які свідчили б про їхню причетність до справи, подружжя відпустили. Але про них стали відомі деякі дуже дивні речі. Незважаючи на те, що була п'ята чи шоста ранку, коли забирали тіло померлого, надворі зібралася ціла юрба людей, вибігло й кілька сусідів, щоб глянути, що там коїться. Вони не стримували себе у своїх висловлюваннях, з яких стало відомо, що у мешканців Пол-стріт будинок під номером 20 не викликав позитивних емоцій. Детективи намагалися знайти цим пліткам якесь логічне підгрунтя, що базувалось би на фактах, але вони так ні за що й не зачепилися. Люди осудливо хитали головами, вважаючи Гербертів «дивними людьми, які завжди непомітно прослизають до свого будинку» і тому подібне, але — нічого конкретного. В поліції були переконані, що чоловік так чи інакше помер у будинку, а потім його викинули на вулицю, та вони не могли цього довести через відсутність будь-яких ознак насильства чи отруєння. Цікаво, чи не так? Та, хоч як це дивно, у тій справі є дещо більше, ніж я вам розказав. Я знав одного з лікарів, з яким консультувалася поліція, і, зустрівши його невдовзі після слідства, про все розпитав.

— Невже, — мовив я, — ця справа збила вас із пантелику і ви насправді не знаєте, від чого помер той чоловік?

— Даруйте, — сказав він, — але мені чудово відомо, що стало причиною його смерті. Той чоловік помер від переляку, викликаного справжнісіньким жахіттям. За всю свою кар'єру я ще ніколи не бачив настільки спотворених рис обличчя, а я їх немало надивився.

Доктор, за своїм характером, був доволі незворушним чоловіком, тому мене вразила гарячковість в його поведінці, але більше мені не вдалося нічого з нього витягнути. Гадаю, прокуратура не бачила можливості порушити справу проти Гербертів за те, що вони до смерті налякали чоловіка. У всякому разі, справа так і не зрушила з місця, і про неї всі забули. А вам щось відомо про Герберта?

— Так, — відповів Вільєр, — це мій давній приятель із коледжу.

— Та що ви кажете? А ви колись бачили його дружину?

— Ні, не бачив. Вже багато років, як я нічого не чув про Герберта.

— Дивно, чи не так: ви прощаєтеся з чоловіком біля воріт коледжу чи на станції Педдінґтон, не бачитеся роками, аж раптом зустрічаєте його у такому незвичному вигляді. Все ж я хотів би побачити місіс Герберт — люди розказували про неї неймовірні речі.

— Що саме розказували?

— Навіть не знаю, як вам переповісти їхні слова. Кожен, хто бачив її в поліцейській дільниці, потім розповідав, що вона була найвродливішою та водночас найбільш відразливою жінкою, яку їм коли-небудь доводилося зустрічати. Я говорив із чоловіком, який її бачив, і запевняю вас, коли він намагався описати ту жінку, його всього трусило, тільки він не міг пояснити чому. Вона немов якась загадка, і, гадаю, якби той мертвий чоловік заговорив, він міг би розказати нам немало дивовижних речей. Але тут постає ще одне запитання: що такий поважний чоловік, як містер Безіменний (ми, з вашого дозволу, так його назвемо), забув у тому загадковому будинку під номером 20? Ну хіба ж не дивна справа?

— Еге ж, Остіне, неймовірна, я б сказав. Не думав, що натраплю на такі чудернацькі речі, запитуючи у вас про свого давнього друга. Але мені вже час, бувайте.

Вільєр пішов, думаючи про своє порівняння цієї ситуації з хитромудрою лялькою — вона