Читати книгу - "Лівія з роду Воранор, Сафі Байс"

Артур мимоволі посміхнувся, згадавши, як вона робила це в дитинстві, наслідуючи матері. 

— Всі ці роки він здував з мене порошинки і дбав про мене так, ніби я не безсмертна істота, а кришталева статуя. Мої ж почуття завжди були прямо пропорційні тим, які відчувають до мене. Я не можу його покинути. І не хочу цього. Тим більше ось так, втікши посеред ночі.

— Тоді щасливої ​​дороги. Але, сестричко, повертайся. В цьому будинку ти завжди бажаний гість.
Вони обнялися, і Лів поспішно вийшла через задній двір. Вона викликала таксі. Водій був не в захваті від перспективи проїхати дві сотні кілометрів по серпантину, але кілька євро-купюр крупного номіналу подіяли на нього підбадьорливо і заспокійливо.
Наскільки Лів відчувала відстань, дорога не могла зайняти менше двох годин. У кращому випадку — півтори. В такий ранній час інші автомобілі майже не зустрічалися, і водій гнав навіть швидше, ніж це було дозволено на гірських дорогах. Але його авто було явно не молодим, судячи з тих жалібних звуків,  які час від часу долинали з-під капоту.

— Боюся, сеньйоро, після такого пробігу, мені доведеться довго підрехтовувати свою машинку, — після чергового з них поскаржився водій.
— Хочеш сказати, я мало тебе заплатила? — очі Лів блиснули в дзеркалі заднього виду.
Водій судомно зглитнув, зустрівшись з цим відображенням.
Лів черговий раз подумала, що всіх людей любити їй точно не під силу. Але ж і прожити без них вампіру теж ніяк. Такий вже це жарт природи: ти — найсильніша істота на Землі, але твоє життя залежить від найслабших. 

Таксист, очевидно, спинним мозком відчув, що краще йому більше не вимовляти ні слова.
«Але от Анжеліка — така приємна дівчинка, — Лів згадувала дитя в будинку Артура. — Навіть не віриться, що це людина. І містер Ваерман ... Чудовий співак. Добре зберігся для своїх років. І в міру користується парфумами», — ніщо так не дратувало Лів, як різкі запахи.

Тим часом від водія починало нести потом.
Лів напружено стиснула щелепи, уявляючи, як довго їм ще їхати.
«Нічого було його лякати», — дорікнула вона собі.
Залишалося тільки відкрити вікно і рятуватися прохолодним ранковим повітрям, яке вривалося в салон. Таксист зіщулився від холоду на своєму сидінні, але, глянувши в дзеркало, знову розсудливо промовчав.