Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

Зав’язалася дуже навіть приятельська розмова у якій взяв участь навіть Яким. Та обговорити встигли не багато, адже з високої трави почулося гучне: «Іване, трясця!»

Всі троє кинулися до краю дороги і вхопилися за простягнуту руку. З трави появився чоловік віком тридцяти років, в білій сорочці й темній хутряній жилетці, а тримаючись за його другу руку, показався старець, зовсім кволий і весь мокрий. Яким зняв покривало із сідла свого коня і накинув на нього.

- Повезло тобі, діду, що ми поруч проїжали, - Сказав отой в жилетці.

- І повезло, що ми, а не хтось інший, - Завершив Іван.

Зразу ж за чоловіком який представився як Георгій Драга, появилася решта компанії, ще чотири козаки, чиї прізвища теж здалися Євтиму знайомими, але не надто: Богдан Вихрист, Тарас Лютний, Дмитро Чорновода і Андрій Бурлак.

Після ще невеличкого знайомства, всі разом вирушили до села, що було за кілометр звідси. Старого відвели на подвір’я, а самі продовжили розмови по дорозі. Звичайно, Якима цікавили деталі про теперішнє становище батька і хоч довіряти цим людям можна, наважитись на прямі запитання він ще не міг. Привичка приховувати подробиці вже не зникне мабуть, до кінця життя.

- Чи давно Глондар став полковником?, - Запитав хлопець.

- Та десь два місяці тому, та воно так офіційно, кажуть мав ті самі обов’язки ще задовго, - Відповів Іван.

- А ще кажуть ніби гетьманом стане Апостол, - Додав Андрій.

- Апостол?, - Здивовано запитав Євтим.

- Ну то тільки чутки, хоча хто його знає, - Пояснив Іван.

Решта братії, окрім Івана та Андрія, воліла їхати мовчки. Лише час від часу відповідаючи на короткі запитання, Яким помітив, що ті сонні й хоч сам не спав цілу ніч, енергії помітно в нього прибавилося.

До Глухова залишалося їхати менше доби, то ж від зупинки відмовилися, а от Богдан Вихрист, запропонував вже у передмісті, зайти до однієї корчми, де як він розповів, господарює його рідна сестра, Олена. А коли у розповіді дійшла черга до опису чарівної і моцної медовухи, сумнівів щодо відвідування не залишилося.

З кожним кілометром, людей на дорозі ставало все більше, були там як і звичайні селяни, так і цілі конвої, процесії. На горизонті почали появлятися перші високі споруди, дахи храмів, вежі оборонних стін.

- Багато змінилося з моменту мого останнього візиту сюди, - Сказав Євтим.

- А давно тут бував?, - Запитав Іван.

- Років п’ятнадцять тому, - Відповів Євтим знову окутий спогадами.

- Цікаво, що буде на раді, - Вирішив продовжити розмову Андрій, - Свирид не давав деталей, мабуть не можна.

- Та нам, що рада, що війна, - Вигукнув Георгій Драга, - І там, і там доведеться москалів рубати.

Андрій різко повернувся до Георгія і сказав: «Циць». Євтим із зацікавленням дивився на козаків і врешті наважився запитати.

- Полковник мабуть не хоче, аби такі речі обговорювали на людях.

- Ти повністю правий, Євтиме, - Відповів Дмитро, який до цього часу нічого не говорив, - Це діло небезпечне, не так фізично, як морально.

Дмитро відрізнявся із своїх побратимів освітою. Не те, щоб всі були неуками, кожен вмів читати, писати, знали певні мови, але тільки Дмитро Чорновода, вивчав як любив висловлюватись Георгій: «Високі матерії». То ж в розмовах з ним не рідко вилітали речення, на осмислення яких, йшов певний час.

- Зараз ситуація складна і чує серце, що прийдуть зміни, - Продовжив Дмитро за мить.

- Ти так кожного тижня говориш, а зі змін тільки срачка після останньої вечері, - Втнув Андрій.

Компанія вибухнула сміхом, а Дмитро продовжував наче не чув.

- От побачите, скоро Військо Запорозьке реформується, скоро багато зміниться.

Георгій важко видихнув і роздивився навколо.

- Богдане! Довго ще нам до тієї корчми їхати?

- Вже недовго, я бачу передмістя, - Відповів Вихрист.

Людей ставало все більше, довелось їхати колією, щоб протіснитися між возами, торговцями з мішками і п’яними ледацюгами, які те й діло викрикували непристойні слова.

Богдан жестом вказав на доволі масивну як для містечка споруду, звідки доносилися співи, викрики і звуки биття глиняного посуду.

Корчма з назвою «Панська воля», була улюбленим закладом для «культурного» проведення часу. І хоч панів на цих землях давно не було, назва нікого не хвилювала, а міняти її навпаки, грозило збитками і закриттям. Просто для людей вона стала привичною.

Окрім носіїв шабель, тут зупинялися прості подорожні, щоб поїсти з дороги. Торговці, селяни, наймити, всі хто мав при собі гроші, зупинявся саме в «Панській волі».

Під’їхавши до корчми, компанія побачила цікаву картину, як четверо московитів у формі, брали за руки доволі пузатого дядька з неохайним оселедцем. Один з них вдарив чоловіка по лиці, поки двоє інших тримали. А четвертий, просто насміхався.

- Не можете на шаблі козака забити, то ж взялися за беззбройних!, - Крикнув Георгій, під’їжджаючи на коні.

- Иди от сюда, хохол!, - Обізвався один з тих, що тримав за руку.

- Я, сволото, піду, а ти попереду мене, навкарачки, - Сказав Георгій витягуючи шаблю.

Москалі кинули дядька, взялися за зброю. Георгій спішився і став в стійку для поєдинку, нечесного, але поєдинку.

- Може нам помогти йому?, - Запитав Яким.

- Не треба, просто сиди і дивися, - Впевнено відповів Андрій.

Російські солдати вирішили накинутися разом, втім Георгій замахнувся шаблею і ті наче впали в ступор, а потім і на землю. Двоє зразу піднялися, поки їх «побратими» виплутувалися один з одного. Почали атакувати. Георгій вміло й наче з насмішкою відбивав удари. Один атакував сміливо, Драга прутко відступив і засік шаблею спину москаля, що полетів повз. Другий не замешкався і почав бити. Георгій спокійно відбивав, а коли настав момент, схопив за руку і вдарив як висловився позаду Іван: «Під дихало». Скрутив руку і кинув москаля на тих двох, що якраз змогли виплутатися.