Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

Компанія вибухнула сміхом. Богдан та Іван злізли з коней і взяли «вояк» за коміри, скинули пояси, спустили штани, і швирнули прямо на дорогу. Перехожі, які дивилися на дійство, як на виставу, теж почали гучно сміятися, а чоловік якого вони щойно побили, почав кидатися в них конячим навозом зі словами: «А отак вам, курва мать!»

Москалі повзаючи навкарачки, почали підніматися, а потім поволокли в натовп солдата, якого Георгій вміло поранив в спину.

- Добре ти їм надавав!, - Радісно вигукнув Євтим.

- А щоб знали, сволочі, - Відповів Драга, - Діду, з тобою все добре?

- Краще не буває, синку. Я такої забави давно не мав, - Сказав дядько, який назвався Орестом.

- Йдемо поставимо вам кружку чогось доброго, - Запропонував Андій.

- Дякую за пропозицію, але мушу відмовитися, бо оті паскуди схопили мене якраз коли спішив. Син додому вернувся, хочу побачити чи живий і здоровий.

- Панська воля! Щасти вам!, - Гонорово відповів Дмитро, а за мить додав, - Тільки, цей, діду, руки вмийте.

Богдан став перед дверима корчми і промовив.

- Йдемо відмітимо приїзд і добру бійку, запрошую!

В середині приміщення люди дивилися з цікавістю і захопленням, адже все чули і навіть бачили через невеличкі віконця. Пахло жареним м’ясом, часником і смальцем. Євтим погладжуючи черево, роздивлявся куди би всі могли присісти.

- Не хвилюйтесь, друже, зараз Оленка нам зробить місце, треб лиш її знайти, - Сказав Богдан, - Оленко!, - Гучно промовив приставляючи лодоні до лиця.

З невеличкої кімнатки появилася дівчина із світлим довгим волоссям, заплетеним в таку ж довгу косу.

- Богдане! Ну нарешті.

- Сестричко!

Двоє обійнялися, Богдан Вихрист представив свою компанію, Євтим зробив пару компліментів дівчині, від яких та аж почервоніла. Оленка поспіхом вказала на великий стіл за основною дерев’яною колоною і почала вигукувати ім’я свого помічника, малого хлопця на ім’я Данилко.

- Даниле! Неси тарілки і кухлі! Діставай бочки з медовухою!

Братство почало сідати за стіл. Дмитро на видному місці по середині, Андрій, Тарас та Богдан по правий бік, Георгій з Іваном по лівий і біля них вмістився Євтим. По центру з протилежного боку посадили Якима.

Оленка приносила тарілки з кухлями, Дмитро вирішив допомогти хлопцю з бочками. Згодом принесли запечену свинячу ногу, нарізаний свіжий хліб, викладену на зелені рибу і якусь птицю.

- А давно в тебе той хлопець крутиться?, - Запитав Богдан в сестри, поки решта почали набирати їжу і наливати медовуху в кухлі.

- Та десь місяць, спинився якось чоловік з Данилком, сказав, що сирота і запитав чи не маю роботи. А мені лишні руки не завадять, людей повно, бігати багато, от і працює тут.

- І живе, - Додала за мить.

Козаки вміло розібралися з рибою і птахою на дерев’яній дощечці, почали набирати по другому кухлю. Данилко підносив ще нарізаного хліба і вудженого м’яса. Мав густе чорне волосся і невеличку родинку на лівій щоці біля губи. Проте коли він ставив дощичку біля Якима, той помітив, що це рана, яку легко сплутати через освітлення в приміщенні. Хлопцю на мить згадалися жахи побачені дороогою і апетит зник.

- Дозвольте, панове, запитати, - Сказав Яким.

- Говори хлопче, - Відповів Андрій, доїдаючи хвіст риби.

- Дорогою ми бачили мертвих селян.

- Якиме, не час, - Перебив Євтим.

Хлопець опустив погляд.

- Нехай продовжує, не страшно.

Братіє помітно відволіклися від трапези і нашорошили вуха, очікуючи Якимове запитання, чи що б воно не було.

- Ще рік тому здавалося, що вони заспокоїлися, зараз дивлячись на згарища, повішаних селян, згадуються часи, коли я був зовсім малим, - Продовжив Яким.

Дмитро відсунув тарілку і з цікавістю дивився на хлопця, зрідка переглядаючись поглядами з побратимами.

- Скілько тобі, друже?, - Спитав Чорновода.

- Двадцять один.

- На такий вік я відповім тобі: Вони ніколи не вспокоювались. Повір. Били й битимуть, це в їхній крові. А у нашій крові, бити їх. Так бачить моя голова… Так було й буде, - Сказав Дмитро беручи кромку хліба.

Він намастив її часниковим маслом, яке щойно встиг принести Данило. Наляв до чистого кухля меду і передав його хлопцю.

- З’їж, ти апетит втратив, а надивишся ще достатньо.

Яким з цікавістю взяв передану їжу і піднімаючи кухоль вимовив: «За Гетьманщину»

- За Гетьмана!, - Разом підхопили козаки й допили те, що мали в кухлях.

А мали вони мед.

***

Євтим активно розглядав околиці передмістя й самого міста. Усюди були зміни, все стало живішим й веселішим, щедрішим, світлішим. Давало радість і надію.

- Ой давно я тут був, - З довольним лицем говорив Євтим.

- А тобі, стариганю ще щось кидається в очі?, - Запитав Іван.

Яким не побачив образи на лиці дідуся, навпаки, він зрозумів, що це у них локальні жарти. Називати один одного стариганами, кістяками й п’яницями.

- Я не пам’ятаю отих валів, стін, храмів. І зараза не пам’ятаю, щоби колись тут було стільки людей, - Відповів Євтим, стараючись не наїхати на когось в натовпі.

Десь грали музики, світило сонце, люди торгувалися всякою всячиною, від зброї до приправ. Хтось галасав про зависоку ціну, хтось пробував торгуватися. Євтим на мить згадав отого турка непонятного походження і свій сир. Дивно, але Яким не лізучи до голови діда, посміхнувся.

На міській дорозі деколи появлялись чоловіки одягнені в козацькі шати, на фоні яких, нова компанія Якима і Євтима виглядала не надто гоноровою. Тарас помітив це і заспокоїв, сказавши, що як доберуться до полковника, переберуться в щось новіше і свіжіше.

- Врешті, на кону рада, вибори. Не гоже отак як собацюри з’являтися, - Завершив Тарас.

Проїхавши далі, добралися до останнього кола оборонних стін, на яких якраз працювали майстрі. Андрій почав розповідати як брав участь в проектуванні цих споруд, проте участь мав не пряму, а радше «політично-технічну» як пояснив Дмитро. Йому дали завдання перевезти готовий план до Колегії для затвердження бюджету. А про те, що саме перевозив, Андрій дізнався тільки через тиждень. В любому випадку, проект втілювався і дуже навіть активно.