Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

В Глухові все вказувало на те, що скоро саме це місто стане резиденцією, столицею, а може й вже нею стало. Компанія  на чолі Івана Строгого проїхала через масивні ворота, які вели до головного органу міста і в майбутньому усієї Гетьманщини, на деякий час. Вони стали перед самим серцем, між будівлями, без яких весь організм держави перестав би існувати.

Дмитро помітив, що звичайні бюрократичні процеси лише недавно почали працювати в повну силу, що було зрозумілим, адже Малоросійська колегія припинила своє існування, хоч поки й не офіційно. Всі розуміли, що влада перейде в руки того, хто триматиме булаву, а отримають її в руки з дня на день.

Яким помітив, що тут, між будівлею Генеральної військової канцелярії та кількома іншими, значно спокійніше, ніж в самому місті. Рутина збереглася, проте торгівля, вуличні вистави й галаси змінилися біганиною козацької старшини з важливими документами, приїздом інших важливих осіб і навчанням молодих випускників академій, які скоро мали стати тими, хто ці стоси паперу писатиме.

З будівлі навпроти, яка мабуть архівом була, вийшов хлопець віком 18-ти років, з характерними окулярами, які він час від часу поправляв. Одягнений в простий сірий кафтан і тускло жовту сорочку. В руках тримав якусь папку зі шкіри перев’язану мотузкою, мабуть дуже важливу, адже йшов він схвильовано, прижавши її до грудей.

- Агов, хлопче!, - Вигукнув Іван Строгий до хлопця, який якраз пройшов повз.

- Га?, - Хлопчина зупинився і поправивши окуляри глянув на козаків.

- Ми шукаємо полковника Свирида Глондара, він запросив нас.

- Глондара…, - Повторив академік, - Ааа, ідіть до тої будівлі, - Хлопець вказав на масивну споруду білого кольору з різноманітною ліпниною і чорним дахом з черепиці.

- Дякуємо!

Він відійшов на пару кроків і зупинився, знову повернувся до компанії і сказав.

- А ви, панове, не допомогли би мені?

- Як саме?, - Відповів Дмитро.

- Я оцю папку якраз мав нести до пана Глондара, але мені ще заповнювати папери для Степана Бутовича, мушу до вечора встигнути, а до полковника завжди черги великі.

- Без проблем, давай сюди!, - Сказав Іван.

Хлопець підійшов, віддав папку і навіть трохи нашорохався коня, якому в той момент закортіло форкнути. Хутко вклонився і побіг назад до архіву.

Іван віддав папку Дмитру, яку той поклав до своєї великої сумки натягнуту через пличе. Всі рушили прямо до будівлі, на яку вказав академік. Під’їхавши, із сусідньої споруди появилося кілька возів з бочками наповненими чимось, Євтим зробив припущення, що це підготовка до свята в честь обрання гетьмана, а через секунду зрівнявся з конем Якима і зупинив його.

- Ти готовий?

- Думаю так, я багато думав про цю зустріч, врешті, я її чекав, - Відповів Яким.

- Добре, - Євтим посміхнувся і рушив уперед.

Коней залишили за будівлею в стайні, перед головним входом їх зупинив головний суддя на ім’я Іван Чарниш, з невеличкими вусами, чорним волоссям і дуже гоноровим червоним кафтаном, перев’язаним чорним поясом.

- До кого йдете?

- До полковника Свирида Глондара, - Впевнено, але з повагою відповів Іван.

Яким ще раз впевнився, що ватажком у компанії був саме Іван Строгий.

- Ой, то ви вчасно, він якраз за пів години має появитися. Йдіть до головної зали і чекайте.

Козаки легко вклонилися і зайшли всередину. Яким хоч і бачив у своєму дитинстві трохи розкоші, не зміг втримати захоплення. Будівля, яка була урядовим центром гетьмана, збудована стримано, але зі смаком, з легкою позолотою на вишуканій ліпнині. Сходи виготовленні у поєднанні світлого і темного дерева, стеля без усіляких розмальовок, просто побілена, відбивала світло люстри, яка височіла по середині всієї зали.

Туди й назад бігали секретарі, а за ними помічники з новими пергаментами й баночками чорнил. З дверей які мабуть були чорним ходом. Появився конюший, який активно ходив по залі і вигукував: «Хто то стільки коней просто так лишив? Не могли мене покликати?».

- Це ми, братику!, - Визвався Іван.

- Перед тим як загнати коней, спершу пасує конюшого закликати! Зараз приїдуть полковники, куди мені їх коней ставити?, - Галасував чоловік розмахуючи руками.

- Заспокойся! Зараз ми їх відведемо, - Спокійно промовив Іван, - Тарасе! Андрію! Йдіть і відведіть жеребців, а ви, пане конюший, покажіть куди.

Чоловік тихо вилаявся і пішов через парадні двері, а за ним Тарас з Андрієм.

- Важний мабуть став твій батько, - Стільки галасу через приїзд, - Обережно сказав Євтим.

- Що, що?, - Повторюючи сказав Дмитро.

Іван повернувся до Євтима, а потім перевів погляд на хлопця.

- То він твій батько, ха!, - Здогадався Іван, - А я думав, кого ти мені нагадуєш.

- Ми не хотіли говорити вам спочатку, зараз такий час, що краще тримати рота на замку, - Сказав Яким.

- Ми все розуміємо! Час і справді небезпечний, - Ствердно сказав Іван.

- В такому випадку, друже, підеш до Свирида першим, хоча воно уже як буде, - Сказав Дмитро.

- Не бачу черг про які говорив той мудрагель, люди ніби розсмокталися, - Спостережливо сказав Георгій.

- Та й Слава Богу!, - З полегшенням сказав Євтим.

- Навіки Слава!

Перед самими дверми будівлі появилося троє чоловіків, одягнені по полковницьки, темно сині роби із золотими нашиттями, криваво червоні накидки із характерно вільними рукавами, які використовувались під час холодів, чорні як ніч черевики. Усім своїм виглядом вони показували статус і походження.

- А, щоб мене! Свириде!, - Євтим радісно викрикнув і кинувся брататися з паном, який стояв по середині.

Яким відчув колотіння в серці, яке зразу ж заспокоїлося. Перед ним стояв його батько.

- Радий тебе бачити, Євтиме! Це ж скільки років!, - Сказав так же радісно.

- Достатньо уже пройшло.

- А як ти тут опинився?

- Про це краще запитай у Якима.