Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

Мені сниться, що я знов у кімнаті відпочинку на нижньому поверсі. Входить лікар Наваз, і я підводжуся йому назустріч. Він знімає паперову маску, його руки зненацька здаються мені більшими, ніж раніше, нігті наманікюрені, а волосся акуратно зачесане на проділ — переді мною не лікар Наваз, а Реймонд Ендрюз, коротун з американського посольства, у якого на підвіконні ростуть помідори. Ендрюз схиляє набік голову. Мружить очі.

Удень лікарня постала переді мною лабіринтом з численними коридорами, освітленими згори сліпучим флуоресцентним світлом. Я вивчив її планування, запам’ятав, що кнопка п’ятого поверху в ліфті східного крила не засвічується, що двері в чоловічий туалет на тому ж поверсі заїдають і, щоб увійти, треба добряче штурхнути їх плечем. Зрозумів, що лікарняне життя має свій ритм: ледь помітна активність, коли вранці до роботи стає нова зміна, полуденна метушня, безрух і тиша вночі, що вряди-годи переривається поспіхом лікарів і медсестер заради порятунку чийогось життя.

Днями я чатував біля Сограбового ліжка, а ночами вештався звивистими лікарняними коридорами, слухав, як клацають мої підбори по кахлях, і думав, що скажу Сограбу, коли він отямиться. Врешті я повертався у відділення інтенсивної терапії, знову чув свист апарата штучної вентиляції легень, який стояв поруч із його ліжком, і однаково не уявляв, що скажу хлопчику.

Минуло три дні, з Сограба вийняли дихальну трубку і перевели на нижній поверх. Мене тоді не було поруч. Саме того вечора я пішов у готель, щоб трохи поспати, але натомість усю ніч крутився в ліжку. Вранці намагався не дивитися в бік лазнички. Там було чисто, хтось поприбирав криваві сліди, розстелив на підлозі нові килимки, почистив стіни. Проте врешті я не стримався і таки сів на прохолодний керамічний край ванни. Уявив, як Сограб наповнює її теплою водою. Як роздягається. Уявив, як прокручує ручку станка і відкриває дві однакові стулки на його голівці, як витягає звідти лезо, тримаючи великим і вказівним пальцями. Уявив, як він занурюється у воду і лежить там якийсь час із заплющеними очима. Про що ж він думав перед тим, як заніс, а тоді опустив лезо?

Коли я вже виходив із фойє готелю, мене наздогнав адміністратор, пан Файяз.

— Дуже вам співчуваю, — сказав він, — однак прошу покинути мій готель, якщо ваша ласка. Усе це дуже шкодить моєму бізнесу, дуже.

Я відповів, що все розумію, і виїхав. Файяз не взяв з мене грошей за ті три дні, що я пробув у лікарні. Чекаючи на таксі біля готелю, я пригадав слова пана Файяза, сказані тієї ночі, коли ми шукали Сограба: «Ви, афганці, всі такі... ну, трохи необачні». Тоді я посміявся, а тепер замислився. Як я міг отак заснути після того, як оглушив Сограба новиною, якої він боявся найбільше?

У таксі я запитав водія, чи знає він, де тут перські книгарні. Той відповів, що є одна за кілька кілометрів на південь. І ми спинилися коло неї дорогою до лікарні.

У палаті, в яку перевели Сограба, були кремові стіни, потріскані темно-сірі багети та заяложені кахлі, що, вочевидь, первісно були білими. У цій же палаті лежав пенджабський підліток, котрий, як мені згодом розповіла одна медсестра, зламав ногу, коли послизнувся і впав із даху рухомого автобуса. Його загіпсована нога була підвішена на розтяжці з кількома гирями.

Сограбове ліжко стояло біля вікна, нижню його частину освітлювали промені передобіднього сонця, що пробивалися крізь прямокутні шиби. Коло вікна стояв охоронець в уніформі й жував смажене кавунове насіння — після спроби самогубства Сограб був під цілодобовим наглядом. Такий лікарняний протокол, пояснив лікар Наваз. Побачивши мене, охоронець козирнув і вийшов з палати.

Сограб лежав на спині в лікарняній піжамі з короткими рукавами. Ковдра натягнута до грудей, обличчя розвернуте до вікна. Мені спершу здалося, що він спить, але коли я посунув стілець ближче до ліжка, його повіки затріпотіли й розплющилися. Хлопчик подивився на мене та відвів погляд. Був страхітливо блідий, хоч скільки крові йому перелили, а на згині правої руки виднівся великий бордовий синець.

— Як почуваєшся? — запитав я.

Сограб не відповів. Дивився крізь вікно на обгороджену пісочницю та гойдалку в лікарняному саду. Поблизу ігрового майданчика в тіні гібіскусових дерев стояла дерев’яна ґратчаста арка, по якій уже плелося кілька зелених лоз. Компанія дітлахів бавилася в пісочниці з відерцями та пасочками. Того дня небо було безхмарне й блакитне, вдалині виднівся крихітний реактивний літак, що залишав по собі білий подвійний слід. Я знову повернувся до Сограба.

— Я щойно розмовляв з лікарем Навазом, і він вважає, що за кілька днів тебе уже зможуть виписати. Чудова новина, правда ж?

І знову тиша замість відповіді. Пенджабський хлопчина в іншому кінці палати поворухнувся вві сні та щось простогнав.

— Гарна в тебе палата, — сказав я, намагаючись не дивитися на перев’язані Сограбові зап’ястки. — Світла, з симпатичним краєвидом з вікна.

Тиша. За кілька ніякових хвилин у мене на чолі та понад верхньою губою трохи виступив піт. Я вказав на тумбочку, де стояла неторкнута миска з аушем[110] зі зеленого горошку та пластикова ложка.

— Спробуй поїсти. Треба відновити куват — свої сили. Допомогти тобі?

Сограб подивився на мене, а потім знову відвів погляд з кам’яним обличчям. У його очах так і не зблиснуло світло, вони були такі ж порожні, як і тоді, коли я витягував його з ванни.

Я видобув з паперового пакета, який стояв у мене в ногах, примірник «Шах-наме», придбаний у перській книгарні. Показав Сограбу обкладинку.

— Я читав цю книжку твоєму тату, коли ми були малими. Ми піднімалися на пагорб неподалік від нашого дому, всідалися під гранатовим деревом...

Я затнувся. Сограб знову дивився у вікно. Я силувано всміхнувся.

— Твоєму батьку найбільше подобалася історія про Рустама і Сограба. Власне, тому тебе так і назвали, хоча ти це, звісно, знаєш, — я замовкнув, бо почувався ідіотом. — Він мені розповів у листі, що то і твоя улюблена історія, тож я вирішив її тобі почитати. Хочеш?

Сограб заплющив очі. І затулив їх рукою зі синцем.

Я розгорнув книжку на сторінці, кутик якої загнув ще в таксі.

— Отже... — сказав