Читати книгу - "Діва Млинища"

У мішечку виявилися не гроші, а начеб невеличке полотенце чи шкіра. Їгон придивився й побачив на тім полотенці-шкірі якісь значки, риски, щось намальоване. І букви, тико не наші.

«Звідки й взялося цеє чудо? — подумав. — Мо’ ще той солдат заткнув туди… Що воно таке?»

Віталик у відповідь на запитання діда, що ж робити з цією знахідкою, порадив:

— Та до Павлуся Стручка сходіте. Він же грамотний та й старі монети збирає. — І по складах: — Бух-гал-тер.

Увечері Їгон і подався до Павла Борчука, що мав прізвисько Стручок. Працював він справді бухгалтером раніше в райспоживспілці, а тепер у якійсь приватній фірмі. Відзначався тим, що вже багато років дотримувався одного й того ж розкладу. Вставав рівно о шостій ранку, робив зарядку, хоч був уже пенсійного віку, поволечки снідав і рівно чверть на восьму виходив з дому, щоб за сорок п’ять хвилин, не поспішаючи, дістатися через все село із Заріччя до автостанції, яку тепер розжалували в автобусну зупинку. Притому казав, що спеціально резервує п’ятнадцять хвилин на можливі вуличні вітання й розмови.

Павло-бухгалтер глянув на шкіру, обдивився пильно, поцмокав і прорік:

— Явно карта. Чи яко типерка по-новітньому велено казати — мапа.

— Яка ще мавпа? — Їгон здивовано.

— Не мавпа, а мапа, Євгенію Онисимовичу, — пояснив Павло. — Новоє, питомо українське найменування. Да, от ніби річка, а то як вулиці. І будинки по них. А то напісаніє не по-нашому. Мли… Млиніще… Холєра ясна, Млиніще… То що ж, вроді як наше Млинище намальоване… А то… Та туди його в доску… Мережка написано… Ха-ха… То де, кажете, найшли сеє ізобретеніє человечєского ума і мислі?

— Під кроквою в старій хаті…

— Ну… Виходить, карта, тоїсть, мапа кимось нарісована… А то що написано? Анно Доміні… І цифри якісь римські…

— І що то значить?

— Та вроді доміна, тоїсть дом, дім, дома якоїсь Анни. А то, певно, рік, коли той домик зведений… Цифри, я звиняйте, не розберу та вони, певно, рік по-римські зображають, коли карта намальована. Да, історічєскоє багатство припливло до вас, дядьку Євгеній… О, ще їден напис. Паріс… Гм, може, то той, що неї намалював, так звався…

Їгон почухав потилицю, матюкнувся подумки.

— І що ж мені з цим багацтвом робити…

— У музей здайте… Або продайте… Хоча б мені… Сто рублів, тобто гривень, дам. Не вірите?

— Вірю, — одказав Їгон. — Вірю, як і всякому звіру. Тико ж охота більше трохи довідатися, що за придибенція. Вроді Млинище, кажеш, намальоване? А хто намалював?

— То вже я не відаю… Хотя пождіте… Йолі-палі, дядьку Євгеній… У нас же на кутку свій історик є. Учоний. І не просто учоний — кандідат наук. Ну? Йому, йолі-палі, й покажіть цюю карту-мапу. З вас сто грам і пончик за ідею.

— Ти про Славика Чишучкиного?

— А то про кого? До нього прямо і шмаляйте.

— Так він же десь у Києві чи що…

— Мати повинна знати, коли приїде.

Ввечері Їгон і направився до старої Чишучки. Років на три, а мо’ й штири старша за нього. Та не зігнута, як то буває, а мовби палицю проковтнула, та й досі не виплюнула. Взялася одразу на дочку скаржитися, що рідко заходить, хай вже син, той далеко, чи старша, та аж за Білорусією, ото де море живе, а Танька ж у свему селі.

— А Славик часто приїжджає?

Їгон зразу рішив узяти бика за роги.

— Та де там, раз на пару місяців, хоть і машину свою має. А невістки, то вже літ зо п’єть чи й більше, як ни бачила. Мо’ хіба на похорон приїдуть…

Видно було, що скарги на дітей — улюблений коник Чишуїхи.

Треба сказати, що її прізвище було водночас і сільським прізвиськом — Чишуїха, Чишучка, та й усе. Од неї й довідався Їгон, що син приїде, певно, типерка на Паску.

— То хай, як навідається, до мене заглєне, — сказав Їгон. — Маю до нього нагальну балачку. Вельми важну. Як то кажуть — на сто рублів.

— Що, поступати хтось із родини думає? — Чишуїха ще більше оживилася.

— Нє. З онуків хіба Леська Коліна до школи ще ходить, так вона до науки не вельми тєгниться. Ну, Славик хай зайде, я типерка в літній кухні времяно житиму. А ні, то й сам заглєну, діло для обох інтересне.

І таки прийшов на другий день Паски. З тою картою чи мапою-мавпою. Бо ж Чишуїха могла й забути, ни сказати синові.

Пояснив учоному Чишуїшиному синові, який був ще тико трохи випивши, що воно й до чого. Святослав взяв карту до рук, уважно оглянув.

— Цікаво, цікаво… То, кажете, в старій хаті за кроквою найшли?

— Тамечки… Вроді, як давно там хтось поклав. Може, й солдат царський той, що, як бабця покійні казали, в родині був. Хто ж його зна… То що мені з цією штукою діяти?

— А зараз ми й визначимось, — сказав Святослав Чишук. — Розберемося, що й до чого. То кажете, у родині царський солдат був?

— Та, казали бабця, був. Ще за Миколая-царя.

— Миколая Першого?

— Може, й першого. Ще тоді, як у рекрути на двайціть п’єть літ до войська брали служити. І його колись взяли. Хто його зна, який то прадід.

— Ха, за Миколая… Міг і в Парижі побувати, коли Наполеона розбили. Я до того, діду Їгоне, що отут написано. Не Паріс, як вам Берчик утомкував, а Париж по-французьки, чи, певніше, по-латині. На мові латинській. Колись на тій мові все писали. А «Анно Доміні» означає «року Божого». І римськими цифрами той рік тисяча шістсот сорок сьомий. І виготовлена, за логікою, ваша карта, що за кроквою пролежала хтозна скільки часу, у Франції, в самому Парижі року Божого аж тисяча шістсот сорок сьомого. Якщо не пізніша підробка. Бо тут справді ось написи латинським шрифтом — Млинище і Мережка. Питається — звідки в Парижі в сімнадцятому столітті могли знати про наш куток Млинище і про річечку Мережку? Га, діду Їгоне?

— Або я відаю, — сказав Їгон. — Ти вчоний. Тобі й знати…

Святослав ще раз уважно оглянув зображене на пергаменті. Аж до очей близько підніс, мо’ хотів ще якийсь напис побачити.

— Так, інтересна штука, — промовив по повторних оглядинах. — Від руки начеб букви й позначки якимсь різачком вирізані, а потім залиті фарбою. Справді, схоже на наше Млинище. Ось наша найдовша вулиця, от бокові вулички. І будинки на них. Так… А це хати за річкою