Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

На обличчі Генрі поряд із нею не видно жодної емоції.

Лів кидає погляд у куток зали, де на маленькому стенді красується друкована репродукція «Дівчини, яку ти покинув» у натуральну величину. Флагерті наполягав, що картина має зберігатися під охороною до остаточного вирішення її долі, але Генрі повідомив, що Лів зовсім не зобов’язана погоджуватись на це.

І все ж їй стає не по собі, коли вона бачить «Дівчину» тут, не на її звичному місці, — а та наче глузує з усього, що перед нею відбувається. Удома Лів ловить себе на тому, що періодично заходить до спальні, аби просто подивитися на картину. І подовгу не зводить із неї очей, розуміючи, що, мабуть, скоро не матиме такої можливості.

День затягується. Через центральне опалення повітря в залі стає задушливим. Крістофер Дженкс із хірургічною точністю вівісектора розбиває їхню лінію захисту, побудовану на терміні давності. Періодично на словах «передача права власності» та «необґрунтованість походження» Лів підіймає очі. Суддя з кахиканням проглядає свої записи. Пол щось пошепки каже директорці своєї компанії. І щоразу та посміхається, демонструючи ідеально рівні маленькі білі зуби.

Ось Крістофер Дженкс починає зачитувати:

15 січня 1917 року

Сьогодні забрали Софі Лефевр. Це було щось просто небачене. Вона займалася своїми справами в погребах «Червоного півня», коли на майдані з’явилися двоє німців, вивели її сходами нагору і потягли за собою, наче злочинницю. Її сестра плакала й благала відпустити її, те саме робила й сирітка Ліліан Бетюн, ціла юрба піднялась, обурено протестуючи, але ті лише відмахувалися від людей, наче від мух. Двох старих у тисняві просто збили з ніг. Присягаюся, mon Dieu, якщо кожному на тому світі буде віддано по заслузі, то німці дорого за це заплатять.

Дівчину вивезли з міста у фургоні для худоби. Мер намагався зупинити їх, але останніми днями він слабкодухий (смерть доньки підкосила його) і надто схильний лягати під бошів. Вони взагалі не сприймають його всерйоз. Коли фургон нарешті зник, він увійшов до бару «Червоний півень» і з величезною помпою оголосив, що подбає про все на найвищому рівні. Ніхто з нас його не слухав. Її бідолашна сестра Елен ридала, впавши головою на барну стійку, брат Орельєн утік, наче ошпарений собака, а дівчинка, яку не погребувала взяти під опіку Софі, — дитина Ліліан Бетюн — стояла в кутку, наче маленький блідий привид.

«Чуєш, Елен про тебе подбає», — сказала я їй. А тоді нахилилась і поклала в її долоньку монету, але дівчинка глянула на неї так, наче не зрозуміла, що це. Коли вона подивилася на мене, її очі були мов п’ятаки. «Ти повинна не боятися, дитя моє. Елен — добра жінка. Вона потурбується про тебе».

Я знаю, що брат Софі Лефевр спричинив якесь заворушення, перш ніж її забрали, але в такому гаморі й безладі я з моїм слухом просто не зрозуміла, з чого все почалось. І все ж, боюся, німці обійшлися з нею жорстоко. Я знала, що дівчина приречена, відколи вони вирішили облаштуватися в «Червоному півні», але вона так і не дослухалася до моїх слів. Мабуть, вона якимось чином образила їх — Софі завжди була нестриманою. І я не можу її винуватити: підозрюю, що якби німці перебували в моєму будинку, я б теж завдала їм образи.

Так, я мала певні розбіжності з Софі Лефевр, але сьогодні мені важко на серці. Бачити, як її заштовхують у фургон, наче бездушне тіло, уявляти собі, що чекає на неї попереду… Темні часи настали. Хіба могла я подумати, що побачу таке на схилі життя. Бувають ночі, коли здається, що наше маленьке містечко перетворилося на божевільню.

Своїм низьким гучним голосом Крістофер Дженкс дочитує останні рядки. У залі панує тиша, чути лише, як працює стенографістка. Над головами ліниво обертається вентилятор, марно силкуючись розігнати повітря.

— «Я знала, що дівчина приречена, відколи вони вирішили облаштуватися в “Червоному півні”». Пані та панове, гадаю, цей уривок зі щоденника цілком змістовно доводить нам, що, хоч як складалися стосунки Софі Лефевр із німцями в Сент-Перонні, щасливими вони явно не були.

Він прогулюється судовою залою з таким виглядом, наче вийшов на узбережжя вдихнути морського повітря, а тим часом буденно продивляється ксерокопії.

— Але це не єдине свідчення. Та сама місцева мешканка, Вів’єнн Лув’є, показала себе неперевершеним хронікером подій із життя маленького містечка. І якщо ми зазирнемо в її записи кількома місяцями раніше, то побачимо ось що:

Тепер німці харчуються в «Червоному півні». Вони змушують сестер Бессетт готувати собі такі розкішні страви, що пахне на цілий майдан і ми всі божеволіємо від запаху. Днями в булочній я казала Софі Бессетт — чи Лефевр, як вона тепер називається, — що її батько не потерпів би цього, але вона лише відповіла, що нічого не вільна вдіяти.

Він підіймає голову.

— «Нічого не вільна вдіяти». Німці вторглися в готель дружини художника, примусили її готувати для себе. Ворог опинився буквально у неї в домі, а вона була цілком беззахисною. Дуже переконливо. Але це не єдине свідчення. Під час дослідження сімейного архіву Лефеврів виявлено листа, написаного Софі Лефевр до її чоловіка. Вочевидь, цей лист так ніколи до нього й не дійшов, але це вже, я переконаний, справи не стосується.

Він підіймає лист угору, до світла, наче намагаючись роздивитися краще.

Пан комендант не такий дурний, як Беккер, але непокоїть мене набагато більше. Він дивиться на мій портрет, написаний тобою, а мені все хочеться сказати, що він не має на те права. Ця картина більше, ніж усі решта, належить нам двом: тобі й мені. І знаєш, що найцікавіше, Едуарде? Він справді захоплюється твоєю роботою. Він розуміється на ній, розуміється на школі Матісса, на Вебері й Пуррмані. Як же це дивно — відстоювати твою блискучу художню манеру перед лицем німецького коменданта!

Але, хоч би що там казала Елен, я відмовляюся знімати портрет. Він нагадує мені про тебе, про ті часи, коли ми були щасливі разом. Нагадує про те, що рід людський здатний до кохання і створення краси, а не тільки до руйнування.

Молюсь, аби ти був живий-здоровий і швидше повернувся, найдорожчий мій.

Навіки твоя, Софі

— «Ця картина більше, ніж усі решта, належить нам двом: тобі й мені», — слова, промовлені Дженксом,