Читати книгу - "Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської"

його? Та якби так, чи ж мали б ми нині своє книгопечатания? Це мудро — засівати рідне поле, але ж, буває, вутле насіння маєш, чому ж не позичити ядерного в сусіда–ратая? Або чому не дати свого добірного зерна йому — хай знає, що й ми вміємо його ростити! А чи не всохне наше джерело, коли відвести від нього земні притоки? А що, коли те джерело в нас вибухне і, заперте греблею, гниллю візьметься — тоді, як хтось вмиратиме від спраги?

Братчики розійшлися, Юрій подався до своєї кімнати, що сусідувала з ізбою, підійшов до шафи, в якій пишалися його заповітні сідло й сагайдак: здались вони тепер йому забавками, на які марно витрачав час, — чи ж то подобає нині марудитися над латунними бляшками, над бісером і м'яко вичиненим юхтом, коли з латинських друкарень вилітає зграями тля отруйних книг, а ми, замість знаходити на них протиотруту, тримаємося, мов сліпець плота, старого куншта, щоб себе в ньому зберегти.

Ось Потієва «Гармонія»: він у ній підступно переконує православних, що унія — не відступництво, а давня традиція, бо підтвердила лише флорентійську унію 1439 року, а про те, що православні розірвали її тридцятьма роками пізніше — ні слова. А ось його «Антирисис» — відповідь на «Апокрисис» Христофора Філалета, який виступив проти об'єднання церков. Ось книга Петра Скарги «Synod brzeski i jego obrona»[101]. А в цих жовчних писаннях — знання світової філософії й історії! Мав рацію Балабан — чим ми їм відповіли? Посланнями Вишенського? Так… Вони розбудили народ, без них не вийшли б посполиті на Юрську гору проганяти зрадника, але чи ми можемо сказати, що писання мніха Йвана поставили нас як рівносильних на один позем з ворогами в царстві науки? Ба ні — лише гнів розбудили… Рогатинець зачинив шафку — не треба роз'ятрювати сумнівів, слава Богу, що прибув Вишенський, з ним, славетним словотворцем, ми станемо в сто крат сильнішими; як добре, що вже втоптався грунт і є на чому стати глашатаєві правди.

…Онуфріївська церква битнем набита, за казальницею стоїть мніх Іван — високий, з буйною бородою; підвівши уверх голову, глаголить і запалює сміливими словесами вогонь у очах парафіян.

— Поклонися папі, прийми його календар! — б'ється об склепіння саркастичний голос Вишенського, мніх схожий на розгніваного старозавітного пророка. — Панове бурмістри і войтове, не дайте русинам простору в жизні їх. Русин з папежником волі єдиної хай не має, в цехах ремісницьких русинові не бути… А коли й цим Русі не досадите, то святині їм зруйнуйте, на празники старого календаря дзвонити не дайте, а коли не послухають — сакрамент Христов обезчестіть, в темниці затворяйте, бийте і убийте в ім'я найсвятішого Папи!

Рогатинець слухає і думає, що б трапилося, якби в цю мить зайшов з каноніками Соліковський зачиняти райські врата? Двадцять років минуло з часу тієї наруги — це так мало, коли дивитися на себе, бо й не змінився, не ослаб, але ж це дуже й багато: немовлята за той час стали дівами й юнаками; це дуже багато, бо виріс люд, який уже не розійдеться нині, мов отара. А що вчинив би? Розтерзав би Соліковського!.. Чи ж не крові бажав тоді Рогатинець? Чому нині щемно й тривожно від цієї думки? Рано ще… Христос воскрес. Рано воскрес? Чи лиш спинається іще з хрестом на гору?..

Мацько Патерностер дивиться й очам своїм не вірить: то це той сивобородий дідуган у монашій рясі, який вчора заходив до його пив'ярні і п'ять Псалтирів купив, єсть самим Вишенським? Якби ж був знав — сулії з вином поховав би, пивницю ладаном прокурив, Господи, а він ще й посміхнувся, коли монах, беручи книги, мовив, похитуючи головою: «Блюзнірствуєте, львівські братове, Божими книгами торгуючи в пияцькому содомі»; посміхнувся й відказав: «Вино у мене церковне, благочестивий монаше, не зволите запричаститися?» Сором тепер обпалює Мацька — як смів так розмовляти з мужем, який не боїться вголос вимовляти коромольні слова? Та дивується Патерностер з іншого: щось трапилося з ним самим, бо чому не опускає голови, не глипає боязко на сусідів, не поглядає в бік притвору, чи не появиться там хтось такий, котрий, побачивши Мацька на нинішній відправі, завтра корчму йому закриє… Христос воскрес! Мацько дивується, а від слів проповідника бадьорий дріж пробігає йому по спині, він чує, як випрямляється в нього хребет, як гнівна мова мніха сіє в його душі злість на самого себе за те, що досі той хребет був зігнутий, немов яремна дуга, а що з того запосяг: чи ж оті складені за лихву й торги золоті варті того, щоб усе життя витирати носом ляду, та яка їм ціна, коли навіть син Роман, від'їжджаючи в далекий світ, не хотів і сотні взяти, бо вони йому смерділи батьковим приниженням. Мацькові й моторошно, тільки — знову диво! — не за себе, а за Вишенського: чи не потягнуть його після відправи до вежі, що біля міської зброярні?

Барон, сховавшись на хорах за людськими спинами, уважно слухає, щоб не пропустити жодного слова, і мліє від скоботливої втіхи, що матиме з чим прийти до свого хлібодавця, бо невдоволений Соліковський. Ти, Бароне, пропиваєш гроші, а користі з тебе катма, тих кілька кишенькових злодіїв із Шкотської, яких ти привів до чорта, то ще не плата за звання барона, нам треба, щоб зареготалися над братчиками ті, які нині рей водять на Руській; вже й кишенькові доносять на тебе, що ти по корчмах тільки те й робиш, що похваляєшся своїм титулом і службою в архієпископа, хоч мав би це при собі тримати… А як йому, від роду вбогому, приниженому і на чужу славу й статок заздрісному, як тримати в таємниці, як не похвалитися на людях, що він, колишній конвісар, а потім братський поштуркач, має нині своє постійне місце в пивниці самого Корнякта, що шинкарка, забачивши його, поспішає до столу з порцією смаженої риби і кухлем пива, що Антипко раз на тиждень пригощає мальвазією, що іноді навіть патриції кличуть Барона за свій стіл, а до покоїв архієпископа він має право заходити без стуку. І має десь Рогатинця. Зустрівся якось з ним після тієї оказії на Круп'ярській, хотів Рогатинець плюнути йому в лице, не посмів. Ні, не через те, що боявся, розголосу за перелюбництво (не бійся, я не кваплюся про це розказувати), — на Барона плюнути не зважився. Ти