Читати книгу - "Шрам"

— Гаетане! — простонав Егерт крізь зуби.

Той міцніше обійняв мавпу.

— Нічого… Знаєш, Фаррі вчора вмерла. Пам’ятаєш Фаррі?

— Гаетане…

— Повертайся. Я піду… потроху. Доберуся… до «Одноокої мухи». Якщо хазяїн живий… він наллє мені. У борг. — Лис засміявся, насилу простягнув руку й, доторкнувшись, ласкаво поплескав мавпу по лискучому дерев’яному заду.

Егерт стояв на сходах і дивився йому вслід. Лис ішов погойдуючись, іноді падаючи, як не раз доводилося йому вертатися з пиятики, шапочка зі срібною бахромою лежала як останній дарунок біля ніг дерев’яної мавпи. Над містом повисло вкрите хмарами, безоке небо, а над площею тяжіла вкрита димом, мовчазна, замурована Вежа Лаш.

Цілий день і довгу ніч вони металися, наче дві рибини на дні чорно-червоного розпеченого океану.

Приходячи до тями, Торія відчувала відгомони сорому: ніколи в житті вона не могла уявити, що всередині її здатен поміститися той жадібний, ненаситний, не знаючий втоми звір, готовий зірвати із себе не тільки одяг — шкіру. Зніяковівши, вона деякий час не наважувалася глянути на Егерта, який лежав поруч, не сміла торкнутися його шкіри навіть подихом, але, оживаючи, гарячий звір перекручував усі її уявлення про достоїнство й пристойності, й, одержима пристрастю, вона відповідала на таку саму жадібну, невтомну пристрасть Солля.

Небо, невже це буває з кожним, але тоді життя зовсім інше, аніж Торія могла про нього подумати, тоді сили, що керують людиною, виходять за межі всіх її уявлень, тоді зрозуміло, що за темний чад мучив її матір… Мати?! Але чому ж темний, чому чад, це ж щастя, це радість, Егерте, Егерте, можна вмерти сивочолою бабою, так і не звідавши світу правди… Та, може, це не правда зовсім, а мара, марення, обман?

Охрипнувши від стогонів, не витираючи сльози, що збігали по щоках, вона на деякий час розслаблялася, затихала, скрутившись калачиком в обіймах Солля, наче в надійній і теплій норі. Заплющивши очі, вона ліниво перебирала якісь рвані, випадкові образи, та час від часу серед них їй ввижалися ясні, безсумнівні істини.

Істина в тому, що ставши дружиною Дінара, вона ніколи б не пізнала іншої любові, крім дружньої, братньої. Істина в тому, що загибель Дінара, зробила її щасливою — небо, це дивовижно, це неможливо, Дінаре, прости!.. Торія починала тихенько плакати без сліз, Солль у сні обіймав її міцніше, і, в забутті вона бачила Дінара у кріслі навпроти. Тихий, серйозний, він дивився на Торію без докору, але й без полегкості, ніби хотів сказати: що сталося, того не повернеш, не плач, він так тебе любить…

Потім спогади про Дінара гасли, губилися серед низки інших, Торія думала про матір, яка замерзала в холодному заметі, й про батька, назавжди обтяженого почуттям вини. А в чому провина жінки, чия пристрасть перехльостувала через саму її особистість, як хвилі перекочуються через палубу благенького суденця? І якщо правда, що Торія виглядом своїм схожа на матір, то чи не успадкувала вона й її пристрасті?

Утім, тепер однаково. Тепер усі вони стоять на порозі смерті, на порозі, який уже перетнув Дінар. Вона поруч з Егертом, їх двоє, навіть якщо вони не доживуть до свого весілля, а батько один, один у своєму кабінеті, якщо їй і страшно, то тільки за батька… Невже вона зрадила його своїм щастям, невже вона залишила його, невже…

Торія знову плакала, Солль цілував мокрі очі, бурмотів щось ласкаве, ні слова не розбереш, та це добре, не треба слів…

Потім вона заснула міцніше, і побачила зелену гору.

Гора вкрита була, наче шерстю, короткою м’якою травою, вона височіла, займаючи півнеба, а друга половина неба густо синіла. Торія пригадала, такою синьою фарбою пофарбовано було вікна їхнього будинку… А гора виглядала смарагдовою на синьому. Торія сопіла, підіймаючись усе вище, а підніматися було варто, бо на вершині стояла її мати в сліпучо-білій косинці, сміялася й простягала на долонях червону пригорщу полуниці, першої полуниці, а до тієї зими ще півроку, ще півроку, ще є час…

Вона прокинулася тому, що Егерт, застогнавши вві сні, сильно стис її плече.

У передранкову годину вони обоє спали, спали спокійно, глибоко, без сновидінь, і тому не могли розчути, як, тихенько скрипнувши, відчинилися двері деканового кабінету — двері, які вже багато днів були замкнені зсередини. У глибині темної кімнати догоряли вогники свічок і нестерпно задушливим, димним, густим було повітря, що вирвалось на волю. Скрізь — на столі, підлозі, полицях — лежали книги, розкриті, розпластані, безпомічні, як викинуті на берег медузи. Злобливо скалилося опудало пацюка, закуте в ланцюг, вкривався пилом скляний глобус із недогарком усередині, але сталеве крило здіймалося так само впевнено й могутньо, і під покровом його, на робочому столі декана, поблискував чистим, недоторканним золотом Амулет Віщуна.

Обіпершись об дверний косяк, Декан довго стояв на порозі. Потім випрямився й щільно причинив за собою двері.

Він ішов коридорами університету, знайомими йому до останньої тріщинки в склепінній стелі, йшов і слухав відлуння кроків своїх, що металося порожніми переходами. Перед кімнатою доньки він зупинився, притулився щокою до стулки важких дверей.

Тепер вони щасливі. Деканові не потрібно було відчиняти двері, щоб побачити в тьмяному ранковому світлі дві голови на одній подушці, плетиво рук, волосся, колін і стегон, переплетення подихів, снів, доль… Здавалося, що там, у кімнаті, солодко спить одна щаслива, умиротворена, втомлена істота, яка нічого не знає про смерть.

Декан розсіяно погладив шорстку поверхню дверей. Старе дерево здавалося теплим, наче шкіра живої істоти. Постоявши ще трохи й так і не наважившись увійти, Луаян рушив далі.

Незліченну кількість разів йому доводилося виходити на університетський ґанок і зупинятися між залізною змією, уособленням мудрості, і дерев’яною мавпою — символом прагнення до знання. На велелюдній раніше площі тепер зустрічали світанок неприбрані трупи, над