Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

16 серпня я відвідав президента Столберґа і поставив йому — не висловлюючи жодних особистих думок — ті самі запитання, що й раніше прем’єр-міністру. Зі сказаного я зробив висновок, що не можу сподіватися на його цілковиту підтримку на запропонованому мені відповідальному посту.

У наступні тижні центристські й ліві газети друкували для читачів розповіді про умови, на яких я погодився обійняти посаду головнокомандувача: треба оголосити воєнний стан, армія має піти на Петербург, мені слід надати необмежені повноваження вибирати вище військове керівництво та інше в такому стилі. Усі ці відомості були висмоктаними з пальця.

Завдання, яке я взяв на себе в грудні 1918 року, було виконано, а керівництво державою передано в інші руки. Я дуже вдячний тим, хто своєю довірою полегшували мою відповідальність і підтримували мене. Мене і гріли, і зміцнювали симпатія й доброзичливість, які діставалися мені, відколи я в статусі регента зійшов на берег у Турку. Для налагодження контактів із населенням я їздив сільською місцевістю, почавши з Пог’янмаа, де спалахнуло було полум’я визвольної війни. Першу річницю народного повстання я провів зі своїми побратимами в Ваасі, потім заїхав до Оулу й Гяме. У лютому настала черга Карелії та Саво, а в травні я відвідував Варсінайс-Суомі.

Коли я повертався автомобілем із Рунні, мене дуже тішили спонтанні привітання народу. Поголос про мою поїздку випереджав мене, і скрізь, де я проїздив, дороги й вулиці були облямовані юрбами, які вигукували мені: «Слава!». Привітання досягли апогею, коли я прибув до Гельсінкі. Фінляндські шуцкори, які вибрали мене своїм почесним командувачем, зібралися для параду. Біля пам’ятника Рунеберґу, де 16 травня 1918 року я приймав парад з нагоди закінчення визвольної війни, я ще раз обвів поглядом сірі лави, помітив в очах учасників параду відданість і саможертовність, загострені спільною боротьбою, і спитав себе, куди мене далі занесе доля.

8. Руйнування здобутків

1919–1930

Новий курс фінляндської внутрішньої політики. — Застережливі слова. — Політичні контакти в Лондоні й Парижі. — Розв’язання питання Аландських островів міжнародним судом. — Дискусійне питання російської інтервенції. — Візит до Пілсудського. — Народний адрес. — Шлях політичних поступок. — Соціал-демократи й питання оборони країни. — Комуністична агітаційна діяльність. — Лапуаський рух.

Минуло літо 1919 року. Президентські вибори відбулися, було сформовано уряд, і в житті молодої республіки почався новий етап, позначений лібералізмом. Підсумок президентських виборів зміцнив співпрацю центристських і лівих партій.

Цій співпраці була притаманна насамперед очевидна недооцінка постійної загрози з боку антисуспільних сил. Хоча від визвольної війни встигло минути лишень неповних 18 місяців, влада не спромоглася побачити, що ця небезпека водночас означає дедалі більшу загрозу агресії, яка кидала тінь зі сходу. Така позиція свідчила також про нездатність правильно оцінити міжнародне значення нашої війни й разом із тим про те, що широка громадськість не розуміє, яке фатальне значення має для нашої країни російська революція і які будуть наслідки того, що Фінляндію втягнуто у вир загальносвітової реальної політики. Радянський Союз було витиснено за історичний східний кордон північної Європи; цей факт ставив завдання і перед Фінляндією як перед незалежною державою. Кожен готовий подивитися в очі дійсності розумів, що, виконуючи це завдання, наша країна не може залишатися сторонньою спостерігачкою. Для виконання потрібні були сильна влада, ефективні збройні сили, пильність і внутрішня одностайність.

Я вважав своїм обов’язком висловити ці думки тодішнім керівникам країни. Звернення не зустріло розуміння, і мені довелося констатувати, що обізнаність із життям Росії — і взагалі з єством росіян — була на диво низькою. Попри те що Фінляндія аж сто років перебувала в складі Росії, великий сусід залишався незнайомим і про нього було чимало небезпечних хибних уявлень. Висловлені авторитетними колами думки на кшталт «визвольна війна — це останні криваві обійми Фінляндії Росією» свідчили не лише про брак знання російської історії, а й про лячну нездатність зрозуміти справжні цілі й методи більшовиків.

Внутрішньополітичний розвиток країни теж, як я помітив, давав підстави для неспокою. У лавах соціал-демократичної партії, щоправда, були люди зі здоровим мисленням, які не утримувалися від енергійної критики небезпечного шляху, на який ступила партія, дозволяючи російським революційним ідеям 1918 року причарувати себе. Однак після парламентських виборів, що відбулися в березні 1918-го, а надто після липневих президентських радикальні елементи партії змогли вирішально вплинути на її позиції в багатьох життєво важливих для нації питаннях, насамперед у ставленні до оборони країни. Одним з найгнітючіших тогочасних явищ було те, що погляди наших соціал-демократів знаходили вдячний і сприятливий ґрунт у середовищі центристських партій. Принципова терпимість до антисуспільних сил, як я бачив, практично не мала меж. Поступливість уряду і його небажання втручатися в червону агітацію, яка впродовж літа почалася і в військових частинах, і на робочих місцях, лише стимулювали цю підривну роботу.

Упродовж кількох тижнів після того, як я відійшов від справ, сталися деякі речі, що спонукали мене серйозно замислитися над становищем у нашій країні, і коли в середині вересня до мене прибула делегація Національної коаліційної партії, я скористався нагодою висловити все, що думав про вимоги ситуації. Це відбулося в формі ось якої публічної заяви:

Труднощі, які раніше постали перед нами, подолано. Ідучи своїм історичним шляхом, Фінляндія має надійний вихідний пункт — державний суверенітет і довіру, яких їй вдалося досягти.

Небезпеки, що нам загрожували, тепер, здається, лишилися далеко позаду. Але ми, як той мандрівник, що дістався на вершину пагорба і бачить перед собою ще один, вищий, теж стоїмо перед новими небезпеками. Поза сумнівом, нас чекає час, сповнений найглибшої серйозності. Попри те що тепер не точиться відкрита боротьба, як тоді, коли мене вперше запросили виконувати історичні завдання, кожен мислячий громадянин мусить усвідомлювати, що здобуткам визвольної війни загрожує небезпека, що правопорядок, за який ми воювали, ще не вбезпечено, що наш державний суверенітет іще не стоїть на достатньо міцних підвалинах, що важливі зовнішньополітичні питання ще чекають свого розв’язання і все наше економічне життя, здається, рухається до непевного майбутнього. На нашому кордоні стоїть ворог, потужніший і загрозливіший, ніж раніше. Навіть якщо він поки не вважає, що настав час спробувати вогнем і мечем змусити нас підкорятися своєму кривавому закону, це не має нас заспокоювати. У своїх кордонах ми живемо в постійній нерівній боротьбі з підпіллям, яке, маючи необмежені кошти і незрівнянне нахабство, загрожує нам такою самою гарантованою поразкою, як і переможний наступ більшовицької зброї.

Наша тверда позиція щодо смертоносних учень більшовизму стала основою довіри