Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

до нас, і лише подальша послідовна політика дасть нам право постійно сподіватися на зацікавлення із боку великих держав, один із наріжних каменів будинку, що його ми з такими труднощами і з потенційною зовнішньої небезпекою спромоглися спорудити. Ми мусимо бути готові докласти всіх зусиль для оборони всього для нас найсвятішого, стати тим щитом, який відіб’є удари зі сходу. Ми мусимо бути готові ще раз перекувати наші мирні рала на мечі, і ми не можемо дозволяти облудному ворогові вирости вищим від нас, адже тоді наша доля зрозуміла. Наша молода держава має спромогтися пережити цей перехідний період, яким би важким він не став. Ми мусимо пильнувати, щоб не продати досягнуті перемогами здобутки заради нечуваних вимог громадянських прошарків, які рік тому уклали угоду з нашими ворогами, або через хибну поступливість громадян, які не були з тими, хто боронив нашу справедливість і здобув нашу свободу на кривавих бойовищах.

Я переконаний, що в цей буремний час годі ліквідувати внутрішню загрозу компромісами й поступками, шукаючи точку, де може початися чесна співпраця з колишнім супротивником. Наша внутрішня сила й безпека занадто дорогі, щоб ставити їх під загрозу експериментами, якими супротивник завжди зловживав. І я не думаю, що законослухняна Фінляндія підтримуватиме таку політику, не думаю, що безстрашні чоловіки, які рік тому неозброєні підставляли геройські груди під ворожі кулі, тепер, боячись тих самих погроз, захочуть брати участь у такій ганебній капітуляції. Ні, така кон’юнктурна політика ґрунтована на боягузтві і хибному уявленні про становище й шанси на перемогу. Ті, хто це підтримує, готові залишити наші позиції, щоб дістати змогу, на їхню думку, вправною політичною грою уникнути наслідків поразки. Але вони забувають, що бог війни примхливий, вони забувають власний гіркий досвід. Вони забувають, що ця боротьба двох світоглядів точиться до загину і що перемога більшовиків означатиме, що всім, навіть найпіддатливішим, доведеться бути готовими дружно копати собі могилу.

Лише коли наші ліві радикали на власному досвіді переконаються, що ми твердо вирішили не поступатись ані крихтою своїх прав і достатньо дужі, аби не відступати перед погрозами мас, аж тоді може початися чесна співпраця й настати неілюзорний суспільний спокій. Базуючись, як і належить, на повазі до закону й до права інших, він вимагатиме повного права для кожного. Утім, це означає, що суспільство не повинне страхатися жодних жертв, потрібних для усунення справжньої несправедливості, і що воно, тією мірою, яку може дозволити його важке економічне становище, готується впроваджувати соціальні реформи, які відчутно й стало сприятимуть прагненню робітничого класу до безжурного добробуту, і енергійно підтримуватиме його потребу в розмаїтому цивілізованому збагаченні.

У нинішню революційну добу годі розв’язати життєво важливі для народу питання слабкістю й безвільністю. Лише самовідданим патріотизмом і спільними зусиллями вольових людей наш народ може щасливо пережити непростий час, який на нас чекає. Тож нехай відступить (чи бодай зачекає) розбрат і дрібні інтереси, і нехай об’єднається кожен громадянин, чоловік і жінка, в одну велику консервативну партію, якій треба виразно усвідомлювати важливість способу своїх дій.

Кілька днів по тому я поїхав за кордон, щоб навідатися до своїх англійських та французьких друзів. У Лондоні я зустрівся з багатьма тими, хто під час мого регентства словами й справами виявляли симпатію до Фінляндії. Було видно, що з часів мого візиту і серед широкого загалу, і в певних урядових колах з’явилося розуміння, яку небезпеку насправді криє в собі більшовизм. В урядових колах військовий міністр Вінстон Черчилль репрезентував виразно антибільшовицьку лінію. Описуючи йому свої враження часів російської революції й інформуючи його про нашу визвольну війну та її перебіг, я примітив, що він так само вважає загрозою для безпеки в Європі можливість усталення більшовицьких позицій у Росії.

У мене ще свіже в пам’яті відвідання відомого газетного магната, лорда Норткліфа, ставлення якого до Фінляндії вважалося вельми прохолодним. У нас зав’язалася довга розмова, ми дуже детально обговорили найважливіші зовнішньо- і внутрішньополітичні аспекти, пов’язані з фінляндським питанням. Наприкінці розмови лорд сказав: «Тепер я маю цілком інакше розуміння прагнень Фінляндії, і мій авторитет буде до Ваших послуг». Він одразу ж кількома словами намітив, як його численні газети розвиватимуть ці аспекти, викладені фінським гостем, і головне — дотримав обіцянки.

У Парижі я навідався до головного інспектора збройних сил, маршала Фоша, який щиросердо мене прийняв. На початку розмови я подякував за роботу французької військової місії під орудою полковника Жандра й висловив сподівання, що уряд і військове керівництво Франції всебічно поінформовані нею про ситуацію в Фінляндії і про її проблеми. Після цього ми перейшли до нашої визвольної війни, яку маршал, за його власним зізнанням, знав лише приблизно, адже навесні 1918 року цілковито присвятив себе важливій місії на посту головнокомандувача союзників. Я в загальних рисах виклав йому етапи нашої визвольної війни й поділився своїм уявленням про її загальноєвропейське значення. Маршал виявляв велике зацікавлення моєю розповіддю. Він цілковито розумів небезпеку більшовизму і в своїй темпераментній манері промовив: «У боротьбі проти більшовизму ви, фіни, завжди можете сподіватися на мене».

Я з радістю зустрівся і з найближчим помічником маршала Фоша — генералом Вейґаном, в особі якого відтоді завжди мав відданого друга Фінляндії, а також ясновидющого спостерігача великополітичних перипетій. На противагу маршалові, генерал Вейґан мав спокійну й стриману вдачу, вдало доповнюючи цим свого начальника, про що свідчила й гармонійність їхньої співпраці. Коли трохи згодом виникла потреба знайти годящого керівника для делегації французьких офіцерів Генштабу, яку треба було надіслати на допомогу полякам, коли Червона армія загрозливо наближалася до Варшави, це делікатне завдання доручили саме генералу Вейґану, і він упорався з ним так, що це показало його гідним довіри маршала Фоша.

Восени знову набуло актуальності питання Аландських островів. Шведський уряд досі сподівався забрати Аланди собі, надавши населенню змогу скористатися правом на самовизначення. У вересні 1919 року на Паризькій мирній конференції було чимало відповідних демаршів за підтримки потужної газетної пропаганди. І вплив ця пропаганда справила: наприкінці того вересня прем’єр-міністр Клемансо повідомив палаті депутатів, що справедливі вимоги Швеції щодо архіпелагу буде взято до уваги на мирній конференції. Приватно лунали думки, що заява прем’єр-міністра стосовно аландського питання була наслідком особистого звернення прем’єр-міністра Швеції Ялмара Брантінґа — як відомо, давнього знайомого Клемансо.

Здивований цим поворотом у справі, я спробував потрапити на прийом до Клемансо, якому було підпорядковано і військове міністерство. Я намірявся подякувати за довіру, яку французький уряд виявив до Фінляндії, відрядивши до нашої країни військову місію, а також за взірцеву тактовність.