Читати книгу - "Академія Ніваріум. Літня практика, Анна Скрипка"

- Отже, обряд відбувся, Єдиний підтвердив його законність. Чи визнаєте ви цей шлюб дійсним, Крістофере Ейбе?

- Так, - підтвердив отець Яноша.

- Зі свого боку, як альфа дайрів, я так само визнаю цей шлюб дійсним. Умови договору дотримано? - знову запитав він перевертня.

- Так.

- Я теж так вважаю.

Після цих слів усі подивилися на договір, який підсвітився блакитним світлом на кілька секунд і згас.

- Чудово, а тепер ми відпускаємо наших молодят, біля храму чекає весільна карета, яка відвезе їх до наступного місця урочистостей. А ми пройдемо туди вже зараз і підготуємося до їхньої зустрічі.

Спантеличивши цими словами рідних перевертня, Рістар відкрив портал у будинок Ради. Судячи зі здивованого погляду матері - відбувалося щось дивне. Я дуже рідко потрапляла на весілля дайрів, але традиція везти молодят через місто була незмінною, тоді що її здивувало - перехід близьких гостей до будинку Ради? Так це через те, що там залишилася решта свити перевертнів і це було обумовлено заздалегідь. Може вона думала, що вони поїдуть туди слідом за нами на окремих екіпажах? Розібратися в тому, що відбувається, мені не дали, Ян легенько, але наполегливо потягнув мене до виходу.

Біля початку сходів і справді стояла світла святково прикрашена карета. Закрита. Я спантеличено хмикнула й уважно дивлячись під ноги почала спуск, перевертень, притримуючи мене під руку, запитав:

- Щось не так?

- Традиція везти молодят через місто для того й створена, щоб продемонструвати всім зустрічним щасливу пару. Але із закритою каретою це складно зробити.

- Напевно, це не наш випадок і карета зачинена, щоб ніхто дорогою вистрибнути не надумав.

- А сенс? Ми вже одружені.

- Ну, одна справа укласти шлюб - інша жити разом.

- Але ж, усе одно можна дорогою вискочити, двері то не заблоковані, чи нас під замком до самої будівлі Ради провезуть?

- Не повинні... - із сумнівом протягнув хлопець.

А потім допоміг мені сісти в екіпаж і обійшовши його з іншого боку вмостився поруч. Щойно двері карети зачинилися, візник рушив коней, і ми, об'їхавши лісовою дорогою озеро, виїхали до палацового комплексу, а потім до Старого міста. Злегка відсмикнувши фіранку, я дивилася на будинки, що пропливають повз, скосивши очі, подивилася на свого чоловіка. Ян, не відриваючи погляду від зазору між вікном і фіранкою, задумливо погладжував кінчиками правої руки татуювання.

- Думаєш, зітреться? - не втрималася я.

- Сподіваюся, що ні, - здивував мене відповіддю хлопець і лагідно мені посміхнувшись, знову відвернувся.

- З чого це раптом? Тебе вже все влаштовує? Що ти собі надумав? - закидавши хлопця запитаннями, я з підозрою втупилася на нього.

Янош підібрався і насторожено глянувши на мене сказав:

- Я обіцяю тобі все пояснити, вислухаю всі претензії і витримаю істерику, тільки для початку ти беззаперечно послухаєшся мене і зробиш усе, що я тобі скажу, не ставлячи запитань і не замислюючись. Домовилися?

- Ти б послухав себе з боку! Яне, що ти надумав?

- Просто довірся мені.

Я хмикнула, вчора першим пішов на мирову, а сьогодні вже просить довіритися. Глянула в очі й обмерла: на мене дивився Янош, але колір очей його був не бурштиновим, як я звикла, як має бути, а світло-сірим, майже білим, таким як у...

- Абігор?! - не вірячи прошепотіла я.

Хлопець приклав палець до губ і моргнув, повертаючи яскравий колір райдужки.

- Ти... ти... - я задихнулася, добираючи слова, хотілося запитати, як він тут опинився, чому такий вигляд має, що взагалі відбувається, а ще поцілувати його або задушити - все разом.

Видавши короткий смішок Гор сам допоміг мені визначитися з дією - у мить скоротивши між нами відстань, впився в мої губи жадібним поцілунком. Перервалися ми тільки тоді, коли карета, вильнувши вбік і нахилившись, зупинилася впритул із вузьким провулком, що перерізав вулицю, якою ми їхали.

- Приїхали, - видихнув Абігор і, відчинивши двері зі свого боку, вискочив у цей самий провулок, простягнувши до мене руки, скомандував, - давай швидше.

Карета впритул притискалася до проходу, ховаючи нас від можливих свідків втечі. З іншого боку чулася лайка візників екіпажів, що зіткнулися, і випадкових перехожих. Відзначаючи все це ніби мимохідь, я вискочила до Гора, після чого, взявши мене за руку, він помчав у кінець провулка, де, як виявилося, на нас чекав уже інший екіпаж.

Друга зупинка здивувала мене не менше за першу. Ми вийшли поруч із глухою стіною, до якої подекуди тулилися старі будинки. Кумедно, місто має назву Нове, а багато будинків тут, якщо вони були побудовані людьми, ледь не розвалювалися.

Ось якраз біля такої руїни ми і стояли. Я напружилася підозріло вдивляючись в Абігора. Мені чудово відоме це місце, адже саме тут знаходився таємний хід, через який я втекла минулого разу. А от звідки він про нього дізнався? Утім, хлопець сам скинув із себе підозри, розгублено запитавши:

- Твій дядько говорив про якийсь потаємний підземний хід поруч або всередині цієї халупи, ти не в курсі про нього?