Читати книгу - "Нотатки відлюдника, Артур Сіренко"

                              «Муза ударила в груди мене
                                Гострим блискучим ножем.» 

                                                                          (Б.-І. Антонич)

Ця історія не вигадана. Це спогади про реальні події записані максимальною точністю як запам’яталося тоді ще дитячій (чи напівдитячій) свідомості. Життя часто дарує сюжети які годі вигадати найхимернішому фантазеру. І тому описаний нижче випадок виглядає якось особливо моторошно.
У сімдесяті роки я був ще дитиною – школярем. У ті часи в школах регулярно влаштовували зустрічі з ветеранами війни – переважно Другої світової, хоча один раз влаштували зустріч з ветераном Громадянської. На кожній із таких зустрічей страшенно хотілося почути як то було все насправді, почути про якісь конкретні події і героїчні вчинки свідком яких був оповідач. Натомість як правило лунали досить стандартні фрази про те «як було тоді важко, як партія зараз про всіх нас турбується» і таке інше. Складалось враження ніби оповідачі замовкали не наважуючись сказати про щось таке страшне і моторошне про яке і говорити вголос не можна. Але особливо мені запам’яталась наступна зустріч.
Ветеран якого запросили на патріотично-виховний захід вирізнявся якоюсь дивною зовнішністю – глибоко запалі очі світились з заглибин черепа якимось недобрим вогнем. Загострені риси обличчя викликали якийсь підсвідомий страх. Спочатку розповідь була банальною і складалась із заяложених фраз. Але потім один із учнів почав задавати питання: «А розкажіть як Ви воювали… А за що Вам дали той орден…» І тут оповідача прорвало. Він почав дійсно згадувати. Виявилось, що на фронті він взагалі ніколи не був. За його словами боровся він в тилу. І це було набагато важче, бо радянському тилу було безліч замаскованих ворогів. І він власне їх ловив, їм виносили справедливий вирок і він той вирок приводив у виконання. Почав він свою «важку боротьбу з ворогами народу» ще до війни в органах НКВД. Особливо багато роботи було в «цих краях» в 1937 році де він встановлював радянську владу. (Я ще здивувався – як, невже до 1937 року радянської влади в місті Плоскирові не було?) Той же хлопчик-піонер спитав: «А розкажіть - як ви ловили дезертирів?» На що «ветеран» відповів, що дезертирів було ловити зовсім легко, та їх майже й не було. А от замаскованих ворогів було ловити важко і було їх дуже багато. «…Вот с виду атвественний савєтский работник, хароший сєм’янін, а потом оказалось, што он враг народа і шпіон – работал сразу на четирє іностранних развєткі – англійскую, нємєцкую, японскую і кітайскую – он сам в етом прізнался на дапросє…» (Мені так захотілось спитати: а що було з дітьми того «ворога народу» але я промовчав). За його словами після війни він знову приїхав «в еті края» встановлювати радянську владу яка за роки війни похитнулась і знову було багато роботи… Я з жахом зрозумів, що нам замість старого солдата привели на зустріч ката. Який ось цими руками вбивав – причому людей невинних з яких тортурами витягли якісь «зізнання». І це все – ця зустріч істоти темряви з дітьми відбувалось в той самий рік коли в місті Плоскирові (Хмельницькому) будували новий універмаг на місці де в 1937 році було НКВД. Ківш екскаватора раптом вигріб купу людських кісток. Збіглися люди. Будівництво тут же зупинили, все загородили і проводили вночі – машини щось вивозили далеко за місто. По місту котились чутки: «Там за Сталіна було НКВД – знаєте, що екскаватор вирив?....»
Найдивніше те, що через кілька років відбулось дивне «де жа вю» - на зустріч з тепер уже комсомольцями запросили знову колишнього (вже іншого) «борця з ворогами народу» - професійного ката який знову розказував як він боровся за радянську владу в тилу і після війни…

2010