Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Гельдерлін є для нас прикладом наближення, якого в XIX сторіччі навіть серед німців більше ніхто не зміг досягти. Воно не веде назад до олімпійських богів, а припрошує до святкування в ролі свідків клятви — це саме те, що Ваґнерові не вдалося з асами, які залишаються самостійними; слово не веде крізь них чи над ними, а залишається скутим чарами. Саме там криється джерело зла, а не серед народу лемурів.

Тоді природа промовляла безпосередньо до чуттів, і не тому, що ті були гострішими, а тому, що були менш диференційованими, й таким чином нероздільне Землі поєднувалося з нероздільним людини — нерефлектовано й бездумно. Цим пояснюється, зокрема, й те, що важливі лікарські рослини так рано стали відомими.

Ще в середньовіччі відбулося таке безпосереднє спілкування. Воно можливе у всі часи, коли вдається успішне наближення. Під час великих епідемій назви лікарських рослин з'являлися у сновидіннях або ж ці рослини приносили людям птахи.

Сьогодні все виглядає по-іншому. Там, у темному лісі, світиться растр — тут, у яскравому світлі свідомості, ми маємо наближатися до нього, хоча подив той самий. Світ залишається дивовижним.

Коли Альберт Гофманн почав займатися ріжками пурпуровими, він хотів розробити засіб для кровообігу; той гриб уже здавна був відомий як офіційній, так і народній медицині. Відкриття психоделіків було випадковим і несподіваним, так ніби прочинилися двері в химерний світ. За вхід до нього довелося заплатити тяжким отруєнням.

На користь розміщення ЛСД в «мексиканській» частині наближень свідчать хімічні й ботанічні спорідненості. Це підпорядкування слідує поведінці великих рослинних родин, які залишаються вірними своїй батьківщині, але водночас є космополітичними.

Наприклад, існують наркотики, що належать якійсь дуже далекій країні, і ось вони поширюються — ніби їхнє насіння заносить звідти вітром. Хімічний зв'язок є продуманішим, але й грубшим; він слідує витонченості рослинного світу, ніколи її не досягаючи.

Можна навіть сказати, що хімія надто грубо викристалізовує з растру. Стільники її формул надто різко обмежують матерію. Тож на краях постійно треба підшліфовувати. Так, нині вже «відомо» більше тисячі почасти стабільних, а почасти нестабільних ізотопів. Для духу XIX сторіччя, який прагнув точності, такі відхилення (які проникають навіть у зоологію) доволі дражливі. Якщо цеглини змінюють масу й вагу, то зі звичною безпекою доведеться попрощатися. А з 1898 року вся будівля починає не лише жевріти, але й кришитися; сейсмографічна чутливість зростає. Щоправда, при цьому вивільняються сили — можливо, навіть такі, які перевершують потребу.

Отже, «мексиканський» означає тут лише часткову хімічну, ботанічну та географічну спорідненість. У центрі стоїть самобутність сп'яніння, відстань до світу, який можна виміряти й обрахувати, й, таким чином, це є наближенням.

Ключ можна більш чи менш уміло допасувати, хоча він може бути й доволі грубим; достатньо того, що він зможе відчинити замок і двері. Потім його залишають у замковій шпарині або викидають геть. Так само буває достатньо тільки одного слова, як у печері Сезам. Сьогодні можна відчинити двері, якщо перервати промінь світла… Тіло проходить крізь нього. Воно також належить до «тих, які називають».

Якщо я послуговуюся конем, аби потрапити до печери зі скарбами, то перед входом я мушу спішитися. Кінь залишається назовні; він ще прислужиться мені, коли я повернуся з награбованими скарбами.

Такі слова як «кінь» та «спішитися», наскільки мені відомо, є застарілими, тобто такі слова можна читати cum grano salis[482]: замість них можна взяти будь-яке слово або ж улюблений вираз, наприклад «з усією апаратурою». Коли ситуація серйозна, ми змушені висісти, й не лише з машини, літака, ракети, залишити не лише державу, суспільство і родину, але іноді й власний однострій. Це та межа, на якій дистанціюється все, що загалом можна описати словом, тобто назване.

Питання про належність ЛСД до Мексики пов'язане з ключем та його допасуванням. Інше питання стосується дозволеності. Це слово вживається тут не в юридичному чи моральному сенсі, а заторкує внутрішню форму, власну підсудну відповідальність свідомого одиничного.

Очевидним є закид у тому, що тут займаються сурогатами. Зустрічне запитання: а що на землі не є сурогатом? «Сурогатами» в римлян називали когось, хто був обраний замість іншого; це був політичний термін. Світ недосконалий — це одне з небагатьох загальних місць, які поділяють усі. Отже, повинна існувати ідея досконалості. Вона уникає названого.

В'язень у своїй камері відчуває недосконалість особливою мірою; його ситуація може служити моделлю. Наприклад, Елдридж Клівер у державній в'язниці в Каліфорнії (1954 рік); він чорношкірий, йому вісімнадцять років, він сидить, тому що у нього знайшли марихуану. Певна річ, він позбавлений спілкування зі своєю коханою, тому чіпляє на стіну пін-ап дівчину. Це вибір когось замість іншого: сурогат, фетиш, ерзац. З останніх сторінок «Есквайра» він взяв собі хтиву наречену. Була ця картинка лише сурогатом коханої чи сурогатом кінодіви, яку вона зображала? Чи, може, саме у прагненні наблизитися до своєї чорношкірої коханої він повісив на стіну світлину білошкірої красуні? Чи не стануть таким чином усі білі й чорні разом із картинками ерзацом? У такій ситуації зустрічаються реалізм, матеріалізм та ідеалізм. Те, що тут відбувається щось не те, бачить навіть наглядач; він зриває картинку зі стіни й викидає її в парашу. Внесок в іконоборство.

Я взяв цю деталь з біографії («Душа на кризі», 1969), яку гортаю напередодні Нового року. Автор категоричний із висновками. Як курець марихуани, він зазнав обмеження свободи від «правителів країни», яких вважає п'яницями. «Я не міг збагнути, чому вони мають більше прав на те, щоб пиячити, ніж я курити — я був свято переконаний, що марихуана краща за будь-яке пійло».

Не надто високо оцінював він і тих типів, які замість сурогатів вихваляли справжнє. «Існування таких божих людей