Читати книгу - "Американська пастораль"

Просто за його столом, у заскленій рамочці, на стіні висить лист Спеціального комітету з громадянських заворушень при губернаторі, в якому містеру Сеймуру І. Левову оголошується подяка за свідчення у зв’язку з масовими заворушеннями та робиться наголос на його мужності й відданості Ньюарку, офіційний лист, підписаний десятьма іменитими громадянами, зокрема — двома католицькими архієпископами і двома екс-губернаторами штату. Поряд з листом, теж у заскленій рамочці, стаття зі «Стар Леджер», що з’явилася на півроку раніше, з його знімком та під заголовком «Фірма з виробництва рукавичок рішуче налаштована залишатися в Ньюарку» — а її все одно зґвалтували.

Зґвалтування проникло в його кров, і йому ніколи не позбутися цієї зарази. По його кровоносній системі текли їхні запахи, руки, ноги в різних видах, волосся, штани. І звуки — удар тіла об землю, її крики, ритмічний стукіт у тісному просторі. Мерзенний гавкаючий звук, видаваний оргазмуючим ґвалтівником. Його мукання. Її плач. Зґвалтування заполонило свідомість, витіснивши все інше. Вона, не сподіваючись біди, без страху виходить із дому, ззаду на неї нападають, хапають, кидають на землю. Її тіло в їхньому розпорядженні, і тільки одяг його захищає — одяг вони зривають. Між її тілом та їхніми лапами — нічого. Вони в її тілі. У вузькій порожнині її тіла. Груба сила, з якою вони проникли в неї. Рвучка сила. Вибили зуб. Один ґвалтівник був психічно хворим. Він сів на неї й випорожнився. Ці паскуди зґвалтували її всю. Вони говорили чужинською мовою. Реготали. Удовольнили всі свої бажання збоченців. Один удовольняв, другий чекав. Вона бачила, як другий дожидається своєї черги. І була геть безпорадна.

Він теж безпорадний. Людина рветься діяти, шаленіє, казиться — й то тоді, коли вона позбавлена найменшої можливості зробити бодай щось.

Її тільце в ліжечку. Її тільце у ванні. Її тільце, коли вона намагається встояти на його животі. Черевце, що проглядає між штанцями та сорочкою, коли вона, виконуючи ритуал зустрічі його з роботи, висне на ньому. Її тільце, коли вона підстрибує і злітає до нього на руки, безмежно довіряючи себе його батьківським обіймам. Абсолютне обожнювання несе до нього це летюче тільце, яке здається досконалим, довершеним крихітним витвором, наділеним усією красою мініатюри. Тільце, яке вона мовби нашвидкуруч накинула на себе, наче плаття, щойно попрасоване — ніде ані зморшки. Безпосередність, наївна свобода в поводженні з власною наготою. Яку хвилю ніжності збурює це в тобі! Її босі ніжки схожі на лапки малої тваринки. Новенька, ще не розтоптана пара гладесеньких лапок. Маленькі чіпкі пальчики-кігтики. Довгі тонкі ніжки. Витривалі ніжки, найбільш м’язиста частина її тіла. Рожеві трусики. Лінія між її дитячими сідничками, задок, непідвладний силі тяжіння, яка в маленької Меррі явно відносилася не до «низу», а до «верху». Ніде ані грама жиру. Внизу живота неначе тонким вістрям прокреслена лінія з’єднання тонко скроєних пелюсток, які в потрібну мить часового круговороту розкриються і перетворяться на орігамі жіночого дітородного органу. Неперевершений пупок. Пропорційний тулуб. Яка гнучкість хребта! Кістяні гребінці уздовж спини — наче клавіші маленького ксилофона. Анатомічно вивірена реберна клітка. Десь у її глибині дрімають, чекаючи пробудження, груденята. Пристрасті, які з часом вирвуться на поверхню, ще блаженно-блаженно дрімають. Але шия говорить про жінку, яка вже формується, — це проглядається в з’єднанні хребців, у ніжному малюнку ліній, що сковзають донизу. Обличчя. Її сокровенна суть. Це обличчя не буде з нею все життя, однак несе на собі відбиток її майбутнього. Мета, яка зникне, та все ж проглядатиме навіть через півсотні літ. У дитячому личку майбуття ще не проглядається. Видно лише свіжість. Вона тільки щойно вступила у свій життєвий цикл. Ще ніщо не встоялось, але могутній час уже енергійно взявся до роботи. Контури черепа м’які. Опуклість не до кінця сформованого носа — це все-таки ніс. Колір її очей. Найтонша білизна білків. Прозора блакить. Безхмарні очі. Безхмарне все, та очі — особливо; вони наче вимиті вікна, за якими нічого поки що не видно. Досвідченість ледь намічених брівок. Вуха — кружечки кураги. Ніжні. Так би й з’їв. Вушка, що завжди старші за неї. Вушка, про які в житті не скажеш, що їм тільки-но чотири стукнуло, й водночас майже такі самі, як і коли їй було чотирнадцять місяців. Майже неймовірна тонкість її волосся. Їхній напрочуд здоровий вигляд. Рудизна, що надавала йому більшої схожості з материнським волоссям, ніж із батьковим; відчуття, що вони мовби освітлені вогнем і ввібрали в себе запах цілого дня. Безтурботне й неозоре розчинення в його обіймах. Котяча довіра до всесильного і великого тата, з яким не страшно. Вона така велика, що своєю безмежною довірливістю будить у ньому інстинкт захисника свого дитяти, інстинкт, що настільки пронизує весь його організм, що, напевне, нагадує ті відчуття, які — з її розповідей — переживала Дон, годуючи грудьми. Ось дочка підстрибує, опиняється в нього на руках, горнеться до нього — і він відчуває, що їхня близькість абсолютна. Але водночас просочена впевненістю, що він не заходить надто далеко, що цієї небезпеки не існує, що безмежна свобода і безмежне задоволення, які він відчуває, схожі на узи, що пов’язували Меррі з Дон, коли та прикладала малу до грудей. Це правда. Жодних сумнівів. І він, і вона були частиною гармонії. Такої чудової гармонії. Що ж трапилося з цією чудовою дівчинкою? Вона заїкалася. І що? Що в цьому такого страшного? Що ж усе-таки сталося з цим абсолютно нормальним дитям? Чи доведеться припустити, що саме так і стається з чудовими, цілком нормальними дітьми? Пришелепуваті такого не роблять, а нормальні — так. Ти опікаєш, захищаєш їх, а захистити, виявляється, ніяк! Не опікати — нестерпно, й опікати — нестерпно. Нестерпно все. Її ворожа автономність жахала. Найстрашніше, що є в цьому світі, затягнуло у свій вир її дитину. Краще б уже це дивовижно виточене тіло ніколи не з’являлося на Божий світ.

Він телефонує брату. Джеррі — не той брат, який тебе втішить, але що поробиш? Коли тобі потрібна втіха, у тебе завжди не той брат, не той батько, не та мати, не та дружина, — тож утішай сам себе, живи та втішай інших. Але тепер він мусить відпочити від цієї ноші, йому потрібно, щоб вантаж наруги вийняли з його