Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Анджелус кивнув, не моргнувши:

— Я вже підготував відповідну форму. В розділі «безнадійні спроби». Можу подати замість вас.

— Зрадник! — показала я на нього пальцем.

— Вірний слуга, — гордо відповів скелет.

Я хотіла ще щось відповісти Анджелусу, аж тут пригадалася практика, яку ректор обіцяв провести у Підземному світі.

— До речі, — сказала я, повертаючись до Райвена з підозрілим прищуром. — Я б хотіла поговорити стосовно тієї… практики в Безодні. Це ж був жарт, правда?

Райвен обтер крихти з пальців серветкою й дуже поважно поглянув на мене:

— Я ніколи не жартую щодо практики. Особливо в Безодні.

— Це ж не офіційно! — я схопилася за останню надію.

— Офіційно, — спокійно відповів він. — Підписано. Завізовано. І навіть додано до календаря зі смайликом.

Анджелус кивнув:

— Там ще й помітка: «Взяти з собою перекус, бо практика в Безодні завжди затягується».

Я з підозрою глянула на сера скелета:

— І як це розуміти?

Він кашлянув.

— Наприклад, непередбачувана зустріч з Пожирачем, а потім витягування з його пащі чергового адепта.

— ЩО?! — мабуть мій крик було чути в самій Безодні. — Я відмовляюсь туди йти!

— Це Анджелус так не смішно жартує, — заспокоїв Райвен. — Так, Анджелусе?

— Але ж коли вас попросив про практику лорд-ректор Академії Смерті, то…

— АНДЖЕЛУС!

Мені здається чи я зблідла?! Якогось адепта найкращої Академії Асаю витягували з пащі якось Пожирача?! Ну, нафіг, цю практику, хай Алек йде, це йому треба враження!

— А можна відмовитись від практики по стану здоров’я?

Ідея була супер.

— Тільки, якщо ви при надії, міс, — хитро посміхнувся щелепами скелет.

Страшне це явище я вам скажу.

Я ледь не захлинулася чаєм. Райвен, який саме робив ковток, спокійно поставив чашку, наче нічого не сталося, хоча я помітила, як його плечі здригнулися від стриманого сміху.

— Мені здається, — повільно промовив він, з дуже серйозним виглядом, — що мій вірний слуга переходить дозволені межі. Бо я йому явно дав забагато свободи.

— Я лише служу істині, мій лорде, — з гідністю відповів Анджелус, поправляючи уявний комір.

— От і згадаємо про це, коли я дам тобі завдання чистити архіви Безодні без мітли.

Анджелус клацнув щелепою, ніби то був нервовий сміх… або судома від жаху. А я просто сміялася. Настільки, що на кілька хвилин забула про темряву, пророчі видіння, Пожирачів… І навіть про практику.

— Але якщо серйозно, — нарешті мовила я, витираючи сльози сміху з кутиків очей, — мені потрібно повернутись в Академію. Інакше в мене накопичаться нові «хвости». Та й… — я зробила паузу, — треба морально підготуватись до цієї надзвичайно захоплюючої подорожі в Безодню.

Його очі трохи потьмяніли, і усмішка на мить згасла.

— Я поверну тебе, — тихо сказав Райвен. — Хоч і не хочу. Хочеться, щоб ти залишилася ще трохи… Але мені потрібно зустрітись з Аріанелем.

Я насторожилась.

— Через Аль-Хе?

Він кивнув. Погляд став гострим, мов клинок.

— Він вже знає.

У мене було в цей момент лише одне щире бажання, зіткане з чистого панічного жаху:

«О, Вищі, будь ласка, зробіть так, щоб Верховний демон не захотів зі мною познайомитися!»

Але якби я тоді знала, що Вищі — ті ще жартівники… І що вони почули мої слова з точністю навпаки — я б, можливо, вже тоді почала готувати заповіт.

****

Ми ще трохи сиділи за столом. Тиша вже не була ніяковою — вона була затишною. Ситою. Такою, яку не хочеш порушувати без потреби.

— Пора? — спитала я, хоча відповідь вже знала.

— Пора, — кивнув він.

Він підвівся першим, я — за ним. І коли ми опинилися поруч, я зупинилась. Просто подивилась на нього. Він торкнувся мого обличчя легенько, кінчиками пальців — ніби боявся розбудити щось крихке в мені.

А потім нахилився і поцілував мене — повільно, м’яко, але з тією глибиною, від якої підкошуються коліна.

Коли ми розірвали дотик, він провів рукою в повітрі, і переді мною розгорівся вогняний портал — золотисто-оранжевий, з легким шепотом полум’я, що ніби муркотіло.

— До зустрічі, рідна, — його голос був теплішим за вогонь.

— До зустрічі, Рай, — усміхнулась я і ступила в полум’я.

І вже за мить, коли м’яке світло згасло, я стояла у своїй кімнаті в Академії. Амелії в кімнаті не було.

В кімнаті нічого не змінилося. Стіни, полички, знайомий стіл — усе на місці. Все правильно. Але я — вже зовсім не та, що виходила звідси.

Я опустилась на край ліжка і видихнула.

О, Вищі, як переосмислити те, що зі мною відбулося?

****

— Ти і ректор?! — Амелія виглядала так, ніби щойно побачила, як я приручаю дракона, стоячи на одній нозі.

— Ти ще не знепритомніла? Бо я вже подумки кличу цілителів, — спокійно сказала я, знімаючи плащ.

— Ти сама цілитель!

— Я тільки вчуся, — весело посміхнулася я.

— Ректор! Особисто! Забрав тебе, зникли до неділі, а тепер ти приходиш з виглядом богині, яку тільки-но воскресили в обіймах некроманта!

— Дуже поетично, дякую, — пирхнула я.

— Це змінює все! — саркастично вигукнула вона. — Тобто, ви не просто класно провели час, а, судячи з твоїх очей, ці пригоди включали ще й гарячі справи… емоційного характеру!

— Аме-е-елія…

— І я тебе ненавиджу, — схрестила вона руки. — А я, між іншим, сиділа тут, писала реферат про некротичні потоки в історії континенту! Самотньо! Без пригод! Без поцілунків дипломатичного значення!

Я захихотіла.

— А чому Алек не склав тобі компанію? І поцілунками міг тебе також нагородити.

— Він боїться до мене підходити, — оскалила зуби в хижій посмішці Амелія.

— Якщо ти йому так посміхаєшся, то я його розумію, — пожартувала я.

— Та ну тебе! Я хочу знати всі деталі. З якою саме інтонацією він каже твоє ім’я? Як дихає? Ти спала в його ліжку? Як він виглядає оголеним? Між вами…

— Амеліє…