Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

— Селесто, розповідай, а то в своїй смерті від допитливості, я звинувачу тебе у посмертній записці!

Я впала на ліжко й засміялася. І як добре, що після всього у мене є ця божевільна, гучна, жива — моя Амелія.

— Добре, — підморгнула я. — Але тільки якщо ти вариш чай. І приносиш тістечка. І обіцяєш не кричати, коли я дійду до сцени з магічним потягом Раванора…

— Сцена з магічним потягом Раванора?! О Вищі, я зараз згорю! Уже ставлю чайник! І тістечка дістану навіть із паралельного виміру!

Так і пройшов залишок вихідного. Ми говорили, сміялися і жартували. Ще я встигла підготуватися до кількох лекцій, які мають бути завтра.

— НЕЖИТЬ!!!

Крик, який рознісся гуртожитком, міг би воскресити мертвих. І, як виявилось — майже так і сталося.

— Ти це чуєш? — підняла брову Амелія, відводячи погляд від конспектів.

— Певно, знову хтось проводить ритуал із некромантів, — буркнула я, йдучи до дверей.

Вже за мить гуртожиток гудів, мов вулик.

Дівчата вибігали з кімнат у всьому, в чому застала їх тривога — піжами, халати, чарівні маски для обличчя, одна навіть у променях магічної лампи для сушіння нігтів.

І серед усього цього хаосу — ВІН.

Сер Анджелус. Чорти б його побрали. У строгому костюмі, з ідеально відполірованими кістками, ніби він щойно вийшов з модельного агенства «Некромода 3000».

А він-то що тут робить?!

— Ой, мля… — тільки й видихнула я.

— ОХ, МЛЯ! — закричала мені у вухо Амелія, вилітаючи слідом. — Це що, скелет в костюмі?! Це вже новий рівень нічних жахів!

— Не просто скелет, — прошепотіла я, — це сер Анджелус, мій вчитель танців і придворного етикету.

Амелія подивилась на мене так, ніби в мене роги виросли.

— Ти… танцюєш з ОЦИМ?

— Ага. І, як для скелета, він дуже гарно веде.

Пані Жакус, комендантка гуртожитку, в цей момент вже пробивалась крізь натовп, озброєна… шваброю. І на обличчі в неї було написано: «Зараз буде урок екзорцизму».

— ЗГИНЬ, НЕЧИСТИЙ! — прогриміла вона, і махнула шваброю з такою силою, що одна першокурсниця мало не втратила магічний завиток на голові.

Анджелус випростався з гідністю справжнього аристократа. Ну, так, він це вмів і практикував. Я була готова до цього, але ніяк не інші дівчата, в яких просто роти від здивування відкрилися.

— Прошу замітити, що ви розмовляєте з сером Анджелусом, почесним слугою свого господаря, членом Комітету Етикету та власником срібного кубку з магічного вальсу!

Ой, мля, який ще, мать його, кубок?! Ну, от, що він тут чеше?!

— А ще ти зараз будеш власником шишки на черепі, — проскрипіла Жакус, замахуючись шваброю з загрозливою точністю.

— Пані… — скелет ледь відступив назад і задумливо втупився порожніми очницями.

— Жакус, — буркнула комендантка.

— Так от, пані Жакус, — з благородною інтонацією почав він, — чи усвідомлюєте ви, що я скелет… і чисто анатомічно, шишка мені не загрожує?

Пауза.

Жакус прищурилася.

— Тоді, значить, буде тріщина.

— Оу.

— І не спокушай долю, бо в моєму віці мені вже нічого не страшно. Навіть демони з податкової.

Дівчата заревіли зі сміху. Одна першокурсниця ледь не подавилася цукеркою, а друга зняла маску з обличчя, бо сльози заливали блискучі чарівні зірочки.

Анджелус театрально притис руку до ребер:

— Здаюсь. Але нехай історія запам’ятає мене… як скелета, що не зламався… під шваброю!

— Так, володарю кубку, — вищирилась Жакус, — а ти взагалі якої статі, га?!

Анджелус театрально приклав руку до підборіддя — або туди, де воно мало би бути.

— А чому вас це цікавить, вельмишановна? Я, звісно, не юний жеребець, але, між іншим, ще цілком нічого для свого віку. Якщо ви натякаєте…

— Боже, зупиніть його, — простогнала якась студентка, падаючи на підлогу від сміху.

— Мені хоч і кілька століть, але я б із задоволенням… розім’яв із вами кісточки, — підморгнув скелет, примруживши… порожні очниці.

Хвиля істеричного реготу прокотилася коридором. Одна дівчина впустила чарівну маску для обличчя, інша хапала повітря.

— БО ЦЕ — ЖІНОЧИЙ ГУРТОЖИТОК!!! — гримнув голос пані Жакус, так, що навіть люстра здригнулась.

— І що? Мене життя вже нічим не злякає. Я пережив демонічну навалу, падіння Третьої Вежі та весілля своєї колишньої. Цей гуртожиток — лише ще одне випробування.

— Наступне випробування — мій швабростик у тебе між ребер! — гаркнула Жакус, виймаючи з-за спини ще одну, запасну швабру.

Але сер Анджелус, хоч і скелет, витримав це з величчю імператора, що щойно виграв війну.

— Прошу вибачення, вельмишановні леді, — промовив він, вклоняючись так глибоко, що ледь не впав. — Але маю честь бути вашим новим викладачем бального танцю і придворного етикету.

Тиша.

Абсолютна.

Навіть магічна лампа для сушіння нігтів перестала гудіти.

— Що?! — прошепотала одна дівчина.

— Та ну, це ж жарт?!

Анджелус продовжив, з абсолютно щасливим обличчям… тобто черепом:

— Так-так, усе згідно з розпорядженням лорда-ректора. Радіймо новим горизонтам в елегантності!

І тут — бомба. Він обертається до мене:

— А взагалі-то я прийшов до міс Селести. Маю з нею приватну розмову.

Щоб мені провалитися на місці, адже моментально всі погляди були спрямовані на мене, які просто кричали: «Звідки ти ЦЕ знаєш?!».

Я посміхнулась як невинне кошеня, що тільки-но скинула вазу з полиці.

— Ну, знаєте… Випадково знайомі… з попереднього життя…

— То ви підтверджуєте, адептко Вейр, що особисто знайомі…— вбивчий погляд на сера Анджелуса, а потім уважний на мене, — з цим скелетом?

— Пані Жакус, попрошу поваги, до своєї скромної особистості, — зробив зауваження скелет. — Я — сер Анджелус.

— Хто б міг подумати, що скелети можуть бути настільки розумні?! — загомоніли адептки.

— Але якою силою некроманта треба володіти, щоб підтримувати таку нежить?! — заговорили інші.

«Силою Райвена НоʼКсаріса», — пронеслося в моїх думках.