Читати книгу - "Знак Афіни, Рік Рірдан"

Важко зітхаючи та придушуючи сльози, дівчина доповзла до уламків сходім. Їй удалось знайти дві дошки у досить непоганому стані та достатньої для шини довжини. Після цього вона потягнулась до кошиків і відрізала ножем кілька ремінців.

Морально готуючи себе до накладання шини, Аннабет помітила побляклі слова на одному з дерев’яних ящиків: «Гермес Експрес».

Вона схвильовано поповзла до коробок.

Дівчина гадки не мала, як вони опинилися тут. Гермес доставляв купу усіляких корисних речей богам, духам, навіть напівбогам. Можливо, він залишив тут цей ящик багато років тому, щоб допомагати напівбогам на завданні.

Вона відламала кришку і дістала кілька листів бульбашкової плівки, проте більше в коробці нічого не виявилося.

— Гермесе! — обурено скрикнула Аннабет. Вона засмучено витріщилась на плівку. А потім її осінило — це і є дар. — О... про краще годі й мріяти!

Аннабет огорнула зламану щиколотку плівкою, приклала дерев’яні шини та зв’язала все ремінцями.

Колись давно, на навчаннях з першої допомоги, вона накладала шину на здорову ногу одного з таборян, але й уявити не могла, що колись їй доведеться застосувати ці навички на собі.

Було важко і боляче, але врешті-решт Аннабет упоралась. Після цього вона понишпорила серед уламків сходів і знайшла частину перила — вузьку дошку завдовжки приблизно чотири фути, якою можна було скористатися як милицею. Ставши «спиною до стіни та опершись на здорову ногу, дівчина підвелась.

— Ох. — Перед очима з’явилися чорні плями, але вона втрималась на ногах. — Наступного разу, — буркнула Аннабет у темряву, — просто дайте мені битву з чудовиськом. Було б значно легше.

Над дверною аркою спалахнув Знак Афіни.

Вогняна сова нетерпляче свердлила її очима, наче говорячи: «Саме час. хочеш чудовиськ? Сюди».

«Цікаво, чи цей палаючий знак мальовано зі справжньої священної сови?» — подумала Аннабет. Якщо так, після усіх пригод вона знайде цю сову та відлупцює.

Ця думка її підбадьорила. Аннабет перебралась через канаву і покульгала у коридор.

XXXVI Аннабет

Тунель був прямим та без перешкод, але після падіння Аннабет вирішила не ризикувати. Вона спиралась на стіни та стукала милицею по підлозі перед собою, щоб запевнитись у відсутності пасток.

Що далі вона просувалася, то сильнішим ставав нудотно-солодкий запах. Володіти собою ставало важче. Звук проточної води позаду затихнув, поступившись місцем одноманітному шелесту, схожому на шепіт мільйонів голосів. Вони наче лунали зі стін, стаючи дедалі гучнішими.

Аннабет намагалася прискоритись, але їй ледве вдавалось тримати рівновагу — зламана щиколотка тремтіла від болю. Переконана у тому, що її щось переслідує, дівчина не припиняла шкутильгати вперед. Тихі голоси зливались в один і наближалися.

Дівчина доторкнулась до стіни й миттю відсахнулася. Долоню вкрило павутиння.

Аннабет скрикнула, а потім подумки лайнула себе за те, що виказала свою присутність.

«Це лише павутиння», — сказала собі дівчина, але цене спинило рев у її вухах.

Вона очікувала на павуків і здогадувалася, що чекає на неї попереду. «Ткачиха». «Її Милість». «Голос у темряві». Але павутиння дало їй зрозуміти, наскільки вже близький кінець її подорожі.

Тремтячи, Аннабет витерла павутиння об кам яну стіну.

Про що вона тільки думала? Їй не впоратись із цим завданням самотужки.

«Запізно, — сказала вона собі. — Просто йди».

Повільно, з болем долаючи кожний крок, Аннабет попрямувала далі коридором. Шепіт позаду гучнішав, поки не почав лунати, як мільйони висохлих листків на вітру. Павутиння ставало густішим і повивало весь тунель. Незабаром дівчина вже відштовхувала його від обличчя, продираючись крізь тонкі завіси, наче крізь джунглі.

Її серцю кортіло вискочити назовні та кинутися навтіки. Намагаючись не зважати на біль у щиколотці, Аннабет відчайдушніше пошкандибала вперед.

Зрештою коридор привів її до дверного прорізу,. заваленого старими дошками, купа доходила дівчині до пояса — так, наче прохід колись намагались забарикадувати. Це не передвіщувало нічого хорошого. Але Аннабет відштовхнула милицею стільки дощок, скільки змогла, і поповзла крізь завал усередину, заганяючи скалки у вільну руку.

За барикадою виявилась кімната розміром з баскетбольний майданчик. Підлога була вкрита римською мозаїкою. На стінах висіли залишки від гобеленів. Обабіч від входу стояли у підставках два незапалені смолоскипи, повиті павутинням.

У дальньому кінці кімнати, над наступними дверима, палав Знак Афіни. На жаль, між ним та Аннабет зяяла прірва завширшки у п’ятдесят футів. Дві паралельні дерев’яні балки з’єднували протилежні кінці ями, але були розташовані одна від одної задалеко, щоб можна було йти по них обох водночас, і були завузькими, щоб утриматися на одній. Переправитись по них міг хіба що якийсь акробат, до того ж з обома здоровими щиколотками. Ішлося, напевне, не про Аннабет.

З коридору позаду неї пролунало заглушливе шипіння. Прозорі тенета затремтіли та заколихались. По стінах та по підлозі стрімко поповзли перші павуки: розміром не більші за льодяники, але м’ясисті та чорні.

Що це за вид павуків? Аннабет гадки не мала, але бачила, що вони наближаються, і розуміла, що має лише кілька секунд на те, аби щось вигадати.

Їй хотілось розридатись. Хотілось, щоб хтось, будь-хто перебував поряд. Лео з його вогняними здібностями, або Джейсон з блискавкою, або Хейзел, яка могла обвалити тунель. Та найбільше їй хотілось, щоб поряд опинився Персі. Вона завжди почувалась сміливішою поряд з ним.

«Я не помру тут, — сказала собі Аннабет. — Я знову побачу Персі».

Перші павуки були вже майже біля дверей. А за ними йшло ціле військо — чорне море маленьких повзучих жахіть.

Аннабет пошкандибала до стіни і схопила один зі смолоскипів. Його кінець вкривала смола — для легкого запалення. Пальці дівчини здавались свинцевими, але вона понишпорила у рюкзаку й знайшла сірники. Чирк! — і смолоскип загорівся.

Вона встромила його у барикаду і вогонь миттю охопив старе сухе дерево, а потім перекинувся на павутиння. Яскраве полум’я завирувало по всьому коридору, підсмажуючи сонми павуків.

Аннабет відступила від вогнища. Вона виграла собі трохи часу, але сумнівалась, що вбила всіх павуків. Щойно вогонь ущухне, вони перегрупуються та знову атакуватимуть її.

Вона наблизилася до краю прірви, та посвітила кинджалом.

Дна не видно. Стрибати — самогубство. Можна спробувати переправитись на руках. Але чи достане їй сил? І як вона потім підніметься з повним рюкзаком та зламаною щиколоткою?

Вона присіла та оглянула балки. На внутрішньому боці кожної дошки розташовувався рядок залізних вушок, кожне на відстані фута одне від одного. Можливо, це колись був міст, проміжні планки якого зняли або зламали? Але нащо тут ці вушка? Вони