Читати книгу - "Знак Афіни, Рік Рірдан"

Аннабет поглянула на стіни. На таких самих вушках висіли рвані гобелени.

«Ці дошки ніколи не були мостом, — збагнула дівчина. — Це ткацький верстат».

Аннабет кинула палаючий смолоскип на інший кінець прірви. Вона не дуже вірила, що її план спрацює, і все ж дістала з рюкзака нитки та почала плести між балками сітку. Від одного вушка до іншого, у дві нитки, у три.

Руки рухались з блискавичною швидкістю. Аннабет припинила думати про завдання і просто працювала — затягувала петлі та закріплювала нитки вузлами, повільно просуваючись на своїй плетеній сітці далі над ямою.

Вона забула про біль у нозі та палаючу барикаду, що розвалювалась позаду, і повзла по сітці. Нитки витримували її вагу. За кілька митей Аннабет уже перебувала на півшляху до протилежного краю прірви.

Коли вона цього навчилась?

Афіна. Богиня була майстерною ремісницею. Просто ніколи раніше ткацтво не ставало Аннабет у пригоді... до цієї миті.

Вона озирнулась. Полум’я позаду вщухало. Павуки вже повзли крізь дверний проріз.

Аннабет несамовито продовжила плести і зрештою здолала прірву. Вона схопила смолоскип та ткнула його у плетений міст. Нитки загорілися і навіть балки яскраво спалахнули, наче їх облили маслом.

За якусь мить міст палав чітким візерунком — рядком однакових вогняних сов. Це вона їх виткала, чи це якась магія? Аннабет гадки не мала, але коли павуки почали переправлятись, балки розвалились та полетіли у прірву.

Дівчина затамувала подих. Що заважало павукам дістатись до неї по стінах чи стелі? Якщо вони почнуть це робити, їй доведеться бігти, а вона була певна, що не зможе рухатись достатньо швидко.

Та чомусь павуки припинили її переслідувати і скупчились на краю ями чорним килимом вируючого жахіття. А потім вони почали розповзатись, повертаючись у спалений коридор, наче Аннабет їх більше не цікавила.

— Або я витримала випробовування, — мовила вголос дівчина.

Смолоскип раптом погаснув, залишивши її тільки зі світлом кинджала. Раптом вона усвідомила, що залишила саморобну милицю на протилежному краї прірви.

Тіло було виснаженим, але розум став ясним. Паніка, здавалось, щезла разом з плетеним мостом.

«Ткачиха, — подумала вона. — Тепер я принаймні знаю, що чекає попереду».

Підстрибуючи, щоб не навантажувати пошкоджену ногу, Аннабет попрямувала далі коридором.

Далеко йти не довелось.

За двадцять футів тунель вивів її у печеру, розміром не меншу за кафедральний собор, настільки величну, що Аннабет насилу вірила своїм очам. Вона припустила, що це — місце зі сну Персі, але там було не темно. Бронзові жаровні з чарівним світлом, такі як у богів на Олімпі, оточували всю кімнату, а поміж них висіли витіюваті гобелени. Усю кам’яну підлогу, наче кригу, вкривали розколини. Стеля знаходилась настільки високо, що губилась у темряві та численних шарах павутиння.

Звідусіль згори тягнулися товсті, наче колони, шовкові пасма, що чіплялись за стіни та підлогу, як троси підвісного моста.

Павутиння вкривало і головну прикрасу гробниці, яка здавалась настільки загрозливою, що Аннабет насилу могла дивитися на неї. Сорокафутова статуя Афіни з блискучою шкірою кольору слонової кістки та в золотій сукні нависала над дівчиною. У здійнятій руці Афіна тримала статую Ніки, крилатої богині перемоги — статую, яка з відстані здавалась крихітною, але швидше за все була розміром із живу людину. Друга рука Афіни лежала на гігантському щиті, з якого визирала кам’яна змія, так наче богиня її захищала.

Обличчя статуї було добрим та безтурботним... і походило на Афіну. Аннабет бачила багато статуй, що зовсім не були схожими на маму, але ця велетенська версія, створена тисячі років тому, викликала в неї думку, що скульптор особисто знав Афіну, тому бездоганно відтворив її зовнішність.

— Афіна Парфенос, — пробурмотіла Аннабет. — Вона справді тут.

Усе своє життя вона мріяла відвідати Парфенон, а тепер бачила головну його принаду, якої там давно вже не було... Нічого подібного не робила жодна дитина Афіни протягом тисячоліть.

Аннабет збагнула, що роззявила рота, і глитнула. Вона могла хоч цілий день стояти тут та витріщатись на статую, але її завдання було виконане тільки наполовину. Вона знайшла Афіну Парфенос. Але як її винести з цієї печери?

Білі тенета вкривали статую, як марлеве шатро. Аннабет здогадувалась, що без цього павутиння статуя давно б провалилась крізь ослаблену підлогу. Зайшовши до кімнати, дівчина помітила на підлозі такі широкі тріщини, що в них могла б провалитись нога. А внизу не було видно нічого, окрім суцільної темряви.

Її тіло затремтіло. Де хранителька? Як звільнити статую і не обвалити підлогу? Не можна ж просто проштовхнути Афіну Парфенос у коридор, з якого прийшла Аннабет?

Вона оглянула кімнату, сподіваючись побачити щось корисне. Її очі натрапили на прекрасні гобелени, від погляду на які перехоплювало подих. На одному була зображена пастораль, настільки об’ємна, що здавалося ніби дивишся у вікно. На іншому — битва між богами та велетнями: Аннабет упізнала пейзаж Підземного царства. Поряд з ним — виткані на тлі неба обриси сучасного Рима. А на гобелені ліворуч від неї...

Вона затамувала дихання. Це був портрет двох напівбогів, які цілувались під водою: Аннабет та Персі того дня, коли друзі кинули їх в озеро в таборі. Зображення здавалось настільки живим, наче авторка особисто перебувала там — ховалася десь на дні з водонепроникною камерою.

— Як це можливо? — пробурмотіла дівчина.

З темряви угорі пролунав голос:

— Я давно чекаю на тебе, солоденька!

Аннабет здригнулась. Раптом вона знову стала семирічною дівчинкою, яка ховалась під простирадлами, чекаючи на нічний напад павуків. Голос був точнісінько таким, як його описував Персі: шипляче поєднання численних звуків — жіночим, але не людським.

У тенетах над статуєю щось поворухнулось — щось темне і велике.

— Я бачила тебе у снах, — промовив голос, нудотно-солодкий і зловісний, як запах у коридорі. — Я мала запевнитись, що ти гідна. Що ти — та сама єдина дитина Афіни, якій вистачить кмітливості, аби витримати мої випробовування та дістатись цього місця живою. Ти, безумовно, найталановитіша з-поміж її дітей. Це зробить твою смерть тільки боліснішою втратою для неї.

Біль у щиколотці Аннабет була нічим порівняно з крижаною отрутою, що заповнювала її жили. Їй хотілось утекти. Хотілось благати про милосердя. Але вона не могла виказувати слабкість — не зараз.

— Ти Арахна, — вигукнула Аннабет. — Ткачиха, яку перетворили на павука.

Постать почала опускатись, стаючи чіткішою та жахливішою.

— Проклята твоєю матір’ю, — промовила вона. — Зневажена всіма та перетворена на огидну