Читати книгу - "Знак Афіни, Рік Рірдан"

— Але ти програла у змаганні.

— Історію пишуть переможці! — крикнула Арахна. — Подивись на мої творіння! Запевнись на власні очі!

У цьому не було потреби. Аннабет ніколи не бачила прекрасніших гобеленів. Вони перевершували творіння Цирцеї, навіть деякі плетіння, що дівчина бачила на Олімпі. Невже справді її матір програла? Чи дійсно сховала Арахну та переписала істину? Хай там як, зараз це було несуттєво.

— Ти охороняла цю статую з античних часів. Але її місце не тут. Я забираю її.

— Га!

Навіть Аннабет мусила визнати, що її погроза пролунала смішно. Як одна дівчина з огорнутою у бульбашкову плівку щиколоткою забере величезну статую з підземної печери?

— Як на мене, солоденька, тобі спочатку доведеться мене перемогти, — промовила Арахна. — А це, на жаль, неможливо.

Істота показалась з тенет. Аннабет усвідомила, що її завдання приречене на невдачу. На неї чекала загибель.

Арахна мала тіло велетенської чорної вдови, на її череві була волохата червона мітка у формі піскового годинника та пара липких прядильних органів. Вісім довгих тонких ніг укривали криві шипи, розміром з кинджал. Якби павук наблизився, то Аннабет знепритомніла б від одного тільки солодкуватого смороду. Але найжахливішим було деформоване обличчя Арахни.

Колись вона, можливо, була вродливою жінкою, але тепер з її рота стирчали, наче клики, чорні мандибули. Решта зубів перетворилась на тонкі білі голки. Густе темне волосся вкривало її щоки. Посередині були величезні очі, без повік та білків. Додаткова пара менших очей оберталась на скронях.

Істота видала різкий скрипучий звук, що, напевно,, був сміхом.

— А тепер я тобою поласую, солоденька, — промовила Арахна. — Але не бійся, я відтворю твою смерть на прекрасному гобелені.

XXXVII Лео

Лео шкодував, що такий талановитий.

Ну, справді, іноді це спричиняло тільки самі неприємності. Не був би він таким гострим на око, вони, можливо, ніколи б не знайшли прихованого шляху, не загубились би під землею та не потрапили б у сутичку з металевими типами. Але він просто нічого не міг із собою вдіяти.

Хейзел теж частково була винна. Як на дівчину з надзвичайними підземними здібностями, вона не дуже добре орієнтувалась у Римі — усе водила й водила їх колами містом, до запаморочення, а вони знову опинялися там, звідки почали.

— Вибачте, — зрештою сказала вона. — Просто... тут стільки усього під землею, стільки пластів, що голова йде обертом. Це наче стояти посеред оркестру та намагатись зосередитись на одному інструменті. Я стаю глухою.

Зрештою вони просто блукали Римом, оглядаючи місцевість. Френк радів прогулянці та плентався за ними, наче величезна вівчарка. «Гм, — думав Лео, — чи зможе хлопець перетворитись на таку, або навіть краще — на коня, на якого можна сісти верхи». Бо Лео почав дратуватись: у нього боліли ноги; сонце сліпило та пекло, а на вулицях дихнути не було де через натовпи туристів.

Римський Форум не те щоб розчарував Лео, але це виявилися здебільшого руїни, порослі кущами та деревами. Знадобилось немало уяви, щоб представити, як колись тут був жвавий центр Стародавнього Рима. Лео це вдалось тільки тому, що він бачив Новий Рим у Каліфорнії.

Вони проходили повз великі церкви, арки, бутики і ресторани фаст-фуду. Одна статуя якогось римського типа начебто вказувала на сусідній «Макдональдс».

На ширших вулицях був абсолютно навіжений дорожній рух (матінко рідна, а Лео гадав, що у Х’юстоні водії скажені!), але більшість часу друзі проводили у маленьких алеях, що звивалися поміж фонтанами та невеличкими кав’ярнями, у яких Лео забороняли відпочити.

— Ніколи не думала, що потраплю у Рим, — промовила Хейзел. — Коли я була живою, ну, вперше, влада була в руках Муссоліні. Наші країни знаходилися в стані війни.

— Муссоліні? — Лео насупив брови. — Це не Гітлерів кореш?

Хейзел витріщилась на нього, наче на космічного прибульця.

— Кореш?

— Не зважай.

— Як би я хотіла побачити фонтан Треві.

— Тут фонтани на кожному кроцг, — буркнув Лео.

— Або Іспанські сходи.

— Навіщо приїжджати до Італії, якщо хочеш подивитись на іспанські сходи? — спитав Лео. — Це як їхати у Китай за мексиканськими стравами, хіба ні?

— Ти безнадійний, — поскаржилась Хейзел.

— Не вперше чую.

Вона повернулась до Френка та схопила його за руку, наче Лео раптом припинив існувати.

— Ходімо. Здається нам сюди.

Френк розгублено усміхнувся до Лео — наче не міг вирішити, зловтішатись йому чи дякувати приятелеві за те, що той такий телепень, — але охоче дозволив Хейзел потягнути його за собою.

Здавалось, вони йтимуть цілу вічність, але Хейзел нарешті зупинилась біля церкви. Принаймні, Лео вирішив, що це церква. Головну частину будівлі увінчував величезний купол, а вхід прикрашали трикутний дах, типові римські колони та напис: «М. Агріппа щось таке».

— Це з латини «містер ріпа»! — запропонував Лео.

— Щоб це не означало, нам сюди. — Хейзел здавалась упевненішою, аніж упродовж дня. — Десь там має бути прихований прохід.

Біля сходів купчились туристи. Екскурсоводи здіймали барвисті плакати з різними номерами та розповідали щось десятками різних мов, наче грали в якесь міжнародне бінго.

Лео послухав кілька секунд іспанського екскурсовода, а потім доповів друзям про почуте:

— Це Пантеон. Початково збудований Марком Агріппом на честь богів. Після того як перший храм згорів, імператор Адріан відбудував на його місці оцей. Відтоді будівля стоїть уже дві тисячі років. У світі майже не залишилось римських пам’яток, що так добре збереглися.

Френк і Хейзел витріщились на нього.

— Звідки тобі все це відомо? — спитала Хейзел.

— Я здібний від народження.

— Кентавра лисого, — відповів Френк. — Він почув це від екскурсовода.

Лео ошкірився.

— Можливо. Ходімо! Знайдемо цей прихований прохід. Сподіваюсь, що всередині є кондиціонер.

Авжеж, там не було кондиціонера.

З іншого боку, там також не було черги та плати за вхід, тож вони просто силою проштовхнулись крізь туристів і зайшли всередину.

Усередині приміщення було досить вражаючим, беручи до уваги, що його збудували дві тисячі років тому. Мармурову підлогу прикрашали квадратики та кілечка, наче римські будівельники грали тут у «хрестики-нулики». Більшу частину простору займала величезна ротонда, як у Капітолії в Штатах. Уздовж стін стояли різноманітні вівтарі, статуї, надгробні пам’ятники тощо, але найбільше впадав в око купол угорі. Крізь кругле вікно в ньому проходив промінь сонця, заливаючи