Читати книгу - "Знак Афіни, Рік Рірдан"

Лео було далеко до Аннабет, але він розумівся на архітектурі. Римляни зробили купол з великих кам’яних брил, але в кожній з них утворили багаторівневі квадратні заглибини. Це не лише круто виглядало, але й, напевно, зменшувало навантаження на опори.

Він не сказав про це друзям. Навряд чи їх це цікавило Інша справа — Аннабет, вона б могла цілий день говорити на цю тему. Цікаво, як там Аннабет зі своїм Знаком Афіни? Лео ніколи б не подумав, що таке може трапитися, але зараз він хвилювався за грізну білявку.

Хейзел спинилась посеред кімнати й обкрутилася довкола себе.

— Це неймовірно. У давні часи діти Вулкана таємно приходили сюди, щоб освятити зброю напівбогів. Саме тут зачаровували імперське золото.

«Цікаво, яким чином?» — подумав Лео. Він уявив купку напівбогів у темних мантіях, які намагаються непомітно проштовхнути крізь парадні двері балісту.

— Але ми тут не для цього, — припустив він.

— Ні, — відповіла Хейзел. — Тут прохід — тунель, що приведе нас до Ніко. Я відчуваю, що він поряд. Але не знаю, де саме.

Френк гмикнув на знак згоди й пробурмотів:

— Якщо цій будівлі дві тисячі років, тут цілком міг залишитись прихований прохід з римських часів.

От тут Лео і припустився помилки, проявивши свою надмірну талановитість.

Він оглянув приміщення з думкою: «Якби я будував прихований прохід, куди б я його прилаштував?»

Іноді Лео варто було тільки покласти долоню на автівку, щоб зрозуміти як вона працює. Так він навчився кермувати гелікоптером. І таким саме чином полагодив Фестуса (перш ніж той розбився та згорів). Одного разу навіть перепрограмував електронні рекламні щити на Таймс-сквер так, що вони почали говорити: «УСІ ПАННОЧКИ ОБОЖНЮЮТЬ ЛЕО...» Випадково, звісно.

А тепер Лео спробував осягнути конструкцію стародавньої будівлі. Він повернувся до вівтаря з червоного мармуру, на якому стояла статуя Діви Марії, й промовив:

— Сюди.

Він упевнено покрокував уперед. Вівтар нагадував собою камін у формі арки. На «камінній полиці» було вирізьблене чиєсь ім’я, так наче це була могила.

— Прохід за цією стіною, — промовив Лео. — Нам перешкоджає тільки чиясь могила. Якийсь Рафаель?

— Здається, це видатний художник, — відповіла Хейзел.

Лео знизав плечима. Він мав двоюрідного брата Рафаеля. Більше це ім’я йому ні про що не казало.

Цікаво, чи вдасться дістати з пояса динамітну паличку та влаштувати маленький та непомітний підрив? Навряд чи охоронці це схвалять.

— Стривайте-но... — Лео озирнувся навколо, щоб запевнитись, що ніхто на них не дивиться.

Більшість туристів, роззявивши роти, витріщались на купол, але одна трійця змусила Лео занервувати. Приблизно за п’ятдесят футів від них голосно скаржились на спеку чуваки середнього віку з надмірною вагою та американським акцентом. Вони, походили на ламантинів, на яких начепили пляжний одяг: сандалії, шорти, типові для туристів футболки та капелюхи з м’якими полями. Їхні ноги були великими та набряклими, вкритими варикозними венами. Їм, здавалось, було неймовірно нудно. Лео не розумів, чому тоді вони тут залишаються.

Чуваки навіть не дивились на нього. І Лео не розумів, чому вони його бентежать. Може, йому просто не подобались ламантини?

«Забудь про них», — сказав собі хлопець.

Він обійшов могилу і провів рукою по задній частині колони аж до самої основи. Просто біля підніжжя містилося кілька контурів, вигравіруваних у мармурі. Римські цифри!

— Хе-хе. Не дуже елегантно, але ефективно, — промовив Лео.

— Що там? — спитав Френк.

— Комбінація для замка. — Він понишпорив ще трохи за колоною і знайшов прямокутний отвір розміром приблизно з розетку. — Передня частина замка відірвана... швидше за все в останні кілька століть. Але, гадаю, я зможу керувати механізмом, якщо...

Лео поклав долоню на мармурову підлогу. Він відчував старі бронзові шестерні під кам’яною поверхнею. Звичайна бронза давно б стала непридатною під впливом корозії, але ця була небесною — справа рук напівбога. Зосередившись, Лео змусив шестерні заворушитись, використовуючи римські цифри як орієнтир. Циліндри закрутились. Спочатку клацнуло тричі. А потім ще двічі.

На підлозі біля стіни відсунулась мармурова плитка і відкрила темний квадратний отвір, у який ледве можна було протиснутись.

— Римляни певно були невеличкими. — Лео оглянув Френка з ніг до голови. — Тоді доведеться перетворитись на щось тонше, щоб пройти.

— Нахаба! — дорекла йому Хейзел.

— Що? Я ж просто...

— Пусте, — пробурмотів Френк. — Нам усе одно треба спочатку повернутись до інших. Так сказала Пайпер.

— Вони на іншому кінці міста, — нагадав йому Лео. — До того ж, е-е, я не певен, що зможу знову зачинити цей отвір. Шестерні дуже старі.

— Приголомшливо, — відповів Френк. — Звідки нам знати, що там безпечно?

Хейзел присіла та виставила руку над отвором, наче перевіряла температуру.

— Не відчуваю нікого живого... принаймні у районі кількох сотень футів. Тунель падає вниз, а потім вирівнюється і веде на південь, більш-менш. Пасток теж начебто...

— Як ти все це з’ясувала? — спитав Лео.

Дівчина знизала плечима.

— Гадаю, так само, як ти зламав замок на мармуровій колоні. Рада, що ти не. захоплюєшся пограбуванням банків.

— О... банкові сховища. Ніколи про це не замислювався.

— Забудь про все, що я сказала, — Хейзел зітхнула. — Слухайте, ще не третя година. Ми можемо принаймні хоч трохи поблукати знизу, спробувати з’ясувати, де Ніко. А потім уже зв’яжемось з рештою. Залишайтесь тут, поки я вас не покличу. Я хочу запевнитись, що тунель не розвалюється. Але для цього потрібно спуститись.

Френк нахмурився.

— Ми тебе не відпустимо одну. Ти наражаєшся на небезпеку.

— Френку, я здатна про себе подбати. Підземелля — мій фах. Так буде безпечніше для всіх нас.

— Хіба що Френк хоче перетворитись на крота, — запропонував Лео. — Або на лучну собачку. Обожнюю їх.

— Ой та замовкни ти вже, — буркнув Френк.

— Або на борсука.

Френк ткнув пальцем у Лео.

— Вальдезе, я присягаюсь...

— Тихо, обидва, — посварила їх Хейзел. — Я незабаром повернусь. Дайте мені десять хвилин. Якщо затримаюсь... Забудьте. Усе буде гаразд. Просто намагайтеся не вбити одне одного, поки я перебуватиму внизу.

Вона стрибнула в отвір. Лео та Френк прикрили її настільки, наскільки це було можливо. Вони стали пліч-о-пліч, намагаючись виглядати якомога невимушеніше — наче не було нічого дивного у