Читати книгу - "Відродженя острова, Серена Давидова"

Сігурд і Інгеборда одружаться після жнив. Вони щасливі, і я радий за них. Ми знайшли старовинні руїни, які можуть стати початком нового поселення, нового майбутнього для багатьох. Це місце наповнене історією, і ми хочемо розгадати його таємниці, збудувати тут щось, що житиме довше за нас.

Та є ще одна причина. Пророцтво Інгеборди. Вона сказала, що я не повинен повертатися, поки сам не зрозумію, що настав мій час. Я знаю, що тобі важко прийняти такі слова, але прошу—довірся мені. Як ти завжди вірила в мене, коли я ще був хлопчаком, що бігав коридорами замку, так вір і зараз.

Я не хочу, щоб народ Фалгару втрачав віру в майбутнього правителя. Вельви прибудуть на острів з пророцтвом. З Інгебордою через сон зв’язалася Вельва з храму. У них є пророцтво для народу Фалгару. Що саме буде сказано—я не знаю. Але, мамо, я прошу тебе зустріти їх і вислухати.

Я сумую за тобою і батьком. Часто згадую наші розмови біля каміна, твій голос, що втішав мене в дитинстві. Передай батькові, що я не забув його слів, я пам’ятаю, що значить бути спадкоємцем. І повернусь вчасно.

Рагнар передасть тобі та батькові офіційні листи.

З любов’ю, твій син, Рагнальд.»

Очі Емми наповнилися слізьми. Її серце стиснулося — мати відчувала кожен рядок, як гострий біль. Але попри тривогу, вона відчула й гордість. Її син став справжнім чоловіком, приймаючи рішення самостійно.

Раптово у двері пролунало легке постукування. Від несподіванки вона здригнулася, втягнувши повітря.

— Моя королево... — Вальда стояла на порозі, її обличчя було напруженим і сумним.

— Заходь, Вальда. — Голос Емми нарешті набув тепла. — Я щойно отримала листа від Рагнальда. Є новини, якими я маю з тобою поділитися.

— Моя королево... — Вальда опустила погляд, голос зірвався від суму. — Радник Сандстрем помер.

Світ навколо королеви раптом став тьмяним, мов хтось загасив свічки. Горе накотилося хвилею, і їй здавалося, що важке повітря не дає дихати.

— Ні... — пошепки вирвалося в неї. Серце стислося від нового болю — втрати вірного друга. Їй знову доведеться триматися, коли всередині знову ламається цілий світ.

Ейнар Сандстрем допоміг королю та королеві відстояти своє кохання і навести лад на Фалгарі.

***

Рагнар, передавши всі листи королівському секретареві, попрямував додому. Він сподівався перетнутися десь у замку з Ільвою — бодай на мить впіймати її погляд, відчути тепло рідної душі серед холодного каменю стін. Але її не було видно. Мабуть, вона була надто заклопотана справами королеви, щоб прийти на пристань. Астрід із матір’ю одразу рушили до дому Сандстремів із пристані, а Рагнар лише тепер зміг звільнитися.

Переступивши поріг дому, він очікував відчути тепло рідних стін, звичну тишу, сповнену спокою. Та радість миттєво згасла — ні матері, ні дружини не було. Хвилина нерухомості. Серце стислося, наче руками, що стиснули його живцем.

Приміщення пронизував холод, але це був не зимовий холод — це був холод смерті, що пробирав до кісток, розливався густою тінню в кожному куточку. Повітря, наче важке і застигле, давило на грудну клітку, не даючи дихати повноцінно. Ледь відчутний запах ліків, змішаний із гіркотою страху, нависав над кімнатою. Немає жодних звуків — лише тиша, що тисне на скроні і вривається в душу гострими голками тривоги.

Рагнар відчував, як холод проникає крізь шкіру, встеляючи кожну клітинку страхом, що він ще не готовий прийняти.

Його ніхто не зустрів. Мовчання, що панувало, було гіршим за крик — воно здавалося оглушливим провісником біди, що ось-ось обрушиться на нього.

Страх тяжко стискав груди, і Рагнар, ледве стримуючи хвилю паніки, рушив до кімнати батьків. У серці розгорався жах, очі палали в передчутті гіркої правди, яку боялися навіть подумати.

Двері скрипнули, відкривши йому світло в тіні — і там, сидячи біля ліжка батька, була Ільва. Її згорблене тіло, витончені руки, що здавалося, ослабли до неможливості, її очі — колись повні життя і допитливості — тепер затінені втомою, глибоким болем і виснаженням. Темні кола під очима і бліде обличчя говорили про безсонні ночі, безпорадність і зневіру. Вона виглядала так, ніби втративши сили, опинилася на межі руйнування.

Почувши його кроки, вона повільно повернула голову. Її очі широко розкрилися, як ніби в них на мить з’явилася надія. Мить — і вона кинулася до нього, обіймаючи з такою силою, ніби боялася, що ця мить — остання, що його можуть забрати в будь-який момент. Руки її тремтіли, дотик був одночасно полегшенням і пронизливим болем, мов безмовне визнання того, що життя без нього — це не життя.

— Рагнар… — її голос зірвався на шепіт, наповнений болем, надією і нездоланною тугою. Ці слова проймали серце, викликали тремтіння по всьому тілу.

Її крик душі розбудив хворого батька. Його голос був слабким, сиплим — тінь колишнього могутнього чоловіка, якого Рагнар пам’ятав з дитинства. Тепер же це було лише крихке дихання, що ледве проривалося крізь хрипи. Колись його слово зупиняло натовпи, а тепер кожне його слово здавалося прощальним.

— Сину… Я дочекався тебе… — кожне слово давалося йому з неймовірною вартістю, ніби він віддавав останні краплини життя. — Ільво… йди… Ти виглядаєш хворою…

Ільва кивнула, повільно відпустила брата і вийшла з кімнати, лишивши їх наодинці.

Рагнар опустився на коліна біля ліжка. Його серце стискалося від безсилля і розпачу, бо він бачив, як хвороба висмоктує життя з людини, яку завжди вважав непохитною опорою. У цьому крихкому тілі жила історія і сила його роду, тепер же — лише тінь колишньої величі.

— Батьку… — голос видався йому надто тихим, майже риданням, що ледве злітав із грудей.