Читати книгу - "Відродженя острова, Серена Давидова"

Розділ 17

Фалгар

Десять днів у морі пролетіли непомітно, але напруга не покидала Рагнара. Він стояв на носі корабля, вдивляючись у обриси Кальдора, що вимальовувалися на горизонті. Місто здавалося водночас знайомим і чужим — не як рідний дім, а як місце, яке зустрічає чужинця після довгих поневірянь.

На пристані вже зібрався натовп — люди чекали, їхні погляди поєднували надію і тривогу. Рагнар пильно вдивлявся в обличчя, поки не впізнав дві знайомі постаті — матір і королеву.

Обличчя матері миттєво прояснилося, і вона кинулася вперед, її погляд сповнився теплом і полегшенням.

— Рагнар!

Голос здригнувся від емоцій, а вона міцно обняла сина, ніби боялася, що він розтане у повітрі.

— Мій любий… — пальці матері тремтіли, коли вона торкалася його обличчя, намагаючись закарбувати кожну рису, кожен слід, яких не було, коли він плив геть.

Рагнар обережно притиснув її до себе.

— Я тут, мамо, — прошепотів він.

— Астрід! — нарешті відпустивши сина, мати звернулася до його дружини. Її голос був теплим, а дотик ніжним.

Королева ж стояла осторонь, непроникна. В її очах читалися надія, сум’яття і… ледь помітний смуток, що бив глибше за слова.

Рагнар помітив, як її губи стиснулися — вона усвідомила, що її син не повернувся з ним.

Він крокнув уперед і низько поклонився.

— Сонячного дня, моя королево.

Голос був спокійним, рівним, але холодним. Він знав її біль, але не шукав вибачень.

— Сонячного дня, Рагнаре Сандстрем, — відповіла вона, її слова були як весняний вітер — свіжі й холодні. — Сподіваюся, мій син має вагомі причини не повертатися додому?

Настала тиша. Здавалося, навіть море затихло в очікуванні відповіді.

Рагнар зустрів її погляд і повільно дістав з кишені конверт.

— Я маю вам це передати, — сказав він, простягаючи лист. — Це від Рагнальда.

Королева прийняла послання. Її пальці міцніше стиснули конверт, ніж потрібно.

— Дякую, — коротко промовила вона.

Хоч голос не змінився, щось у її погляді злегка похитнулося — розчарування? Полегшення?

Вона ще раз оглянула присутніх, коротко кивнула синові, а потім, не озираючись, пішла.

Рагнар дивився їй услід.

***

Дракар із Дракнесу повернувся ще зранку, здіймаючи хвилі біля пристані Кальдора. Гострі, мов леза, щогли розсікали світле небо, але серед прибулих, що сходили на берег, не було того, кого чекали найбільше. Королева Емма стояла поруч із пані Сандстрем, яка не могла приховати щастя від появи свого сина. Емма ж мріяла опинитися на її місці.

Вона не показала жодного знаку, коли зрозуміла, що її син не повернувся. Її спина була прямою, обличчя — спокійним, немов вирізьблене з холодного мармуру.

Та в її думках вирувала буря.

Чому ти не повернувся, мій хлопчику?

Що тримає тебе там настільки міцно? — ця думка не покидала її ані на мить.

Вона знала: її син не просто успадкував запальний характер батька — у ньому жила та сама непокора, що змушувала його ігнорувати накази, які здавалися йому обмеженнями.

Події на Фалгарі змушували її діяти, примушували кликати принца додому. Але вона добре розуміла: примус лише розпалить його впертість і, можливо, накличе ще більші біди. Король уже надіслав гнівного листа з наказом негайно повернутися, але вона відчувала — це не спрацює. Тож написала власного листа, не владного, а сповненого турботи і материнської любові. Вона розповіла про тривожні події, що розгорталися на Фалгарі, про невдоволення Ярлів, про обов’язок перед народом. Але звернулася не як королева до спадкоємця престолу, а як мати, що благає сина повернутися додому.

Минув уже рік відтоді, як човни вирушили на Дракнес, і з кожним днем неспокій у королівстві зростав. Таємничі групи поширювали чутки про сварку короля з наслідником престолу. Казали, ніби принц полишив королівство в пошуках власного шляху. Чутки розходилися, мов полум’я, що пожирає сухий ліс, і ніхто не знав, хто кинув першу іскру. Вони лунали в кожному великому місті, наче хтось майстерно розкидав їх одночасно всюди.

Декілька Ярлів більше не приховували свого невдоволення. Вони відкрито вимагали повернення наслідника, щоб навчати його мистецтву правління, щоб він відновив довіру знаті й народу. Їхні слова били гостріше за мечі, і хоча король обіцяв повернути сина, не всі вірили цим словам. Дехто натякав на ще одну проблему — принц досі не мав дружини, а час спливав невблаганно.

До його двадцяти чотирьох залишалося два роки, а спадкоємець не бажав узяти дружину, аби зміцнити трон.

Не бажав навчатися правити.

Та щойно король оголосив про обрану наречену, пролунали глузливі плітки.

Всі чули чутки про коханця Ельсвін.

Бачили, як вона покидала замок уночі, і хоч доказів ніхто не мав, тінь сумніву оселилася серед підданих. Король і королева вирішили ігнорувати ці пересуди, але їхня байдужість лише підсилила напругу.

Хвилювання знаті переходило до народу.

Селяни та міщани збиралися біля стін замку, бажаючи побачити принца, який мав стати їхнім майбутнім королем. Місто перетворилося на осередок незадоволених, натовпи гуділи, наче вулик, а їхній шум лунав навколо замку вдень і вночі. Королівська варта не раз змушена була силою розганяти розгніваних людей, але кожна розігнана юрба наступного дня збиралася знову — ще численніша й сміливіша.

У цьому хаосі, серед дедалі більшого неспокою, королева Емма нарешті отримала листа. Коли вона розгорнула його, пальці здригнулися.

Її очі швидко пробігли по рядках, жадібно поглинаючи кожне слово. Надія й страх переплелися в одне відчуття, схоже на хвилю, що ось-ось накриє берег.

Що ж він їй відповів?

«Люба мамо,

Я знаю, що ти чекаєш мого повернення, і мені нелегко писати ці рядки, розуміючи, що знову засмучую тебе. Але, мамо, повертатися зараз я не можу. Не тому, що не хочу, а тому, що відчуваю: моє місце поки що тут.